Розділ «І. Білик: Таїна давнини і трагізм сучасності»

Не залишив поза увагою І. Білик і проблему історичної правди, чесної передачі подій літописцями. Навчитель Савмака євнух Полікрат пише один літопис для свого володаря Перісада, інший, ховаючи від усіх, пише «для людей». «Перісад помре, і солодкий єлей піде з ним у могилу, й уся їхня влада западеться у тартар, а се буде! Ти молодший за мене й доживеш, коли люди перегортатимуть ось ці аркуші пергаменту і дошукуватимуться правди, а знайдуть її ось тут», — признається Полікрат Савмаку. І дійсно, у потаємній скрині зберігається справжня історія Боспору і справедлива оцінка його володарів. Ніхто не знатиме імені історика, який живе для правди, але залишаться його записи.

Під час головної битви між скіфами й військами Діофанта понтійські війська створили славнозвісну, давно забуту фалангу, якою Александр Македонський завоював цілий світ. І от ця ощирена списами стіна воїнів притиснула скіфів до моря. Це була перша поразка скіфів за всю їхню історію, Діофант уперше «одних примусив бігти, а інших — вести перемовини щодо свого становища», як написано в «Декреті на честь Діофанта».

А в Пантікапеї помер цар Перісад V, «нарід волає, хоче видіти царя», уже Савмака. Тоді ж і втік Діофант, який із маленьким загоном був у місті, а самого Савмака турбувало питання: як жити далі володарем, коли в країні скільки рабів? Будувати «Царство сонця», як Арістонік у Пергамі? Уже й монети почали випускати з головою геліоса і профілем Савмака, уже й «базилевсом» він став шанованим, але треба було творити й озброювати військо, бо перемовини зі скіфами, щоб разом боротися проти майбутнього і такого невідворотного походу Мітрідатового війська з Понту, нічого не дали. Ні цар скіфів Палак, ні інші володарі, брати Савмака, не пішли на об'єднання проти Понту.

Відмова варта цитати: «Коли піднялись восени раби та оратаї, то й наші можуть». От тут корінь проблеми — не можна посягати на життєві устої, коли раб — раб, воїн — воїн, а цар — цар. Відпустивши на волю рабів, Савмак зруйнував віру в непорушність тогочасного суспільного ладу. І просто блискуче звучить фраза одного з феодосійських сотників: «Відпустив їх на волю Савмак... Коли раба відпускає на волю інший раб, одпущенник не певен, чи то назавжди, чи на час. А коли його відпустить господар, тоді раб здобуває справжню волю». А раби Феодосії, дізнавшись про майбутню волю, яку їм дасть Мітрідат, відкрили ворота міста...

Довелося й Савмакові застосовувати тортури, щоб дізнатися, хто був призвідцем змови, коли сини багатіїв із золотом тікали з міста, але відмінив вирок судді — розп'яття на хрестах замінив каторгою.

Цар Понту Мітрідат домовився зі скіфами, що візьме Боспор, але Савмака «не зачепить». На запитання скіфського царя, чи не візьме він заразом «і мою україну», Мітрідат відповів, що жоден володар і воєвода не годен збороти скіфів, за яким ще стоїть рать незлічених племен. Фактично відбувся зговір і Палак став «зрайцею власного брата».

Діофант оточив Пантікапею, місто було взято штурмом і Савмак потрапив у полон до Мітрідата. Було розп'ято тисячу прихильних до Савмака воїнів і громадян, не пожаліли і жерців, які вітали нового царя.

А Савмака помилували, його забрали до Сінопи як заручника. А серед жебраків-прокажених мимо хрестів, мимо помосту, де стояв звільнений Савмак, пройшов Палак, скіфський цар, щоб переконатись у твердості слова Мітрідата. І коли Савмак спробував вихопити меч, щоб заколоти себе, Мітрідат сказав йому: «Ти потрібен єси мені в животі, а не в смерті. Ми із твоїм братом Борисом смо стали друзі, а ти єси в тому залогою. Коли спробуєш іще, закую в кайдани і посаджу до порубу». Що було далі із Савмаком — історія мовчить, але незабаром почалась війна Понту з Римом.

Можна повністю сприйняти художню концепцію тих історичних часів, можна й полемізувати: чи міг майбутній цар Мітрідат бути зброєносцем у Діофанта, сам ходити нічним містом, двічі їздити до скіфів? Та й узагалі, чи був він у Причорномор'ї у той час? Адже царство його — то не лише північні береги Чорного моря. Але ми маємо роман, де його головний герой — раб і цар Савмак зображений живою діяльною людиною, яку розривають протиріччя того складного часу. Але які часи були простими? Заслуга І. Білика й у тому, що це твір — не лише ілюстрація подій, у ньому піднято соціальні, моральні проблеми (одну згадаємо: рабство — воля), які в усі часи залишаються актуальними.

Такі романи, як своєрідна епопея І. Білика «Яр» (1998) письменник створює все життя. Творить, продумує, а просто записати текст — то зовсім інше. Ми не знаємо, чи саме цей варіант він подавав до друку наприкінці шістдесятих і який був нещадно «роздраконений» у закритій рецензії Н. Тихого. Але другу обов'язкову внутрішню рецензію написав директор видавництва «Дніпро» О. Бандура. Вона була позитивною, але це був також і своєрідний захист автора від розправи, яка не забарилася якби про рецензію Н. Тихого дізналися десь «вище». Але й О. Бандура просто наказав заховати цей роман у найглибшу шухляду і забути про нього. У 1990 р. І. Білик подав роман «Яр» у видавництво, там було зібрано 250 тис. замовлень. Однак наступного року трапився тотальний обвал, роман не надрукували, а оригінал здали в макулатуру. Удома залишилася одна копія примірника машинопису.

Така історія поневірянь цього масштабного твору. І абсолютно не мають рації критики, які кричали наприкінці 1980-х, що в наших авторів не було нічого й немає «в шухлядах», щоб друкувати, писали лише «на догоду». Твір цей небуденний в українській літературі. Узагалі ж, у літературній ієрархії великий епічний роман якось здав свої позиції, усе більше зустрічаємо твори з позначенням «роман», які є повноцінними повістями, а деякі іноді й на повість «не тягнуть». «Яр» — повноцінний художній роман з епічним диханням, де широта охоплення подій у часі й просторі, психологічна виписаність персонажів, а також гострота проблематики дає нам панораму XX століття — найжорстокішого серед усіх попередніх. Рухає сюжетом людська доля, життя людини, для якої випробування того часу можна порівняти тільки зі становищем зернини, яка ледь не потрапила між жорна великого млина. Окремими сюжетними лініями роман І. Білика перегукується з видатним романом-епопеєю литовця Йонаса Авіжюса «Втрачена домівка», особливо ж зображенням долі свідомих українців і литовців у роки Другої світової війни. Литва була зерниною, що потрапила між двох ідеологічних систем, двох монстрів: нацистської Німеччини й СРСР. Але ті системи лише називалися по-різному, це були два кольори однієї чуми.

Так от, І. Білик і писав, чи можна жити серед зачумлених і залишатись здоровим, чи можна зберегти себе, своє «я», коли воно ніде, ніким і ніколи не бралося до уваги і головне було — підкорити, знівелювати це «я», зробити гвинтиком котроїсь із систем, а якщо цей «гвинтик» не підходить, випадає із системи — знищити його.

Починається роман із повернення додому втікача із сталінських концтаборів, колишнього студента III курсу філфаку Київського університету Максима Нетреби. У дитинстві піонер, вихований на прикладі Павлика Морозова, уже комсомольцем був свідком голоду, коли померли в сім'ї двоє маленьких дітей, а брат і сестра подалися на заводи, щоб мати там «пайки» і в селі не пропасти. Керований якимось внутрішнім поштовхом протесту, Максим пішов до голови сільради дядька Йовхима і віддав йому комсомольський квиток, а вдома Порвав портрет юного батькопродавця Павлика Морозова. Потім було змужніння, навчання в університеті, арешт, допити, вирок, табори й утеча. І от під час утечі, двадцять п'ятого червня 1941 р., він дізнається, що почалася війна. Із роздумів Максима ми візьмемо слова, які характеризують його тодішній стан: «Я не відчував цю війну своєю, навпаки, навіть бажав поразки владі, яка завдала мені й багатьом мільйонам моїх співвітчизників нелюдських страждань. Чотирьох членів мого роду замордовано голодом, про долю решти я не маю жодного уявлення, і все-таки мені похололо під ложечкою... Все-таки насувалось щось досі не бачене, здатне перевернути світ і поміняти місцями небо і землю». Упійманий і засуджений до розстрілу, Максим тікає з розбомбленої тюрми і добирається додому, де колишнє начальство втекло, а німці ще не прийшли. Дома лише мати, батька забрали на Соловки, сестра на окопах у Києві, швагр десь воює. Коли ж у містечко в'їхала військова колона німців, колишній бухгалтер і кілька осіб із молоді зустріли їх хлібом-сіллю. Зустрічаючий наступного дня був призначений бургомістром, а Максима викликали до управи, на будинку якої висів жовто-блакитний прапор. Пані Ганна Базилевич викликала його, щоб запропонувати посаду директора у школі, яку мали незабаром відкрити.

І тут у роман входить тема, котра в радянські часи була під забороною, адже про саме життя «в окупації» був спеціальний пункт в анкетах, а про початковий період німецької влади, коли вона ще по-ліберальному ставилася до різних проявів «українськості», взагалі не згадувалось. А тут: «Нам дали самоврядування. Нам повернено національний прапор і національну гідність. Але війна є війною і цього не слід забувати. Після перемоги над комунізмом Україна буде самостійною. Німці дають нам гарантії», — говорить ця красива жінка, ідеалістка української справи, дочка заарештованого в 1933 році професора. І Максим згодився, хоч пригадалися слова дядька, який воював, але добрався додому: «Росія — велика». Він тільки копнув хвіртку ногою, охоплений безпричинною люттю невідомо й на кого. «Зрештою, Росія — для росіян, і нехай вони самі сьорбають бурду, яку заколотили», — подумав він. От такі деталі, як «безпричинна лють», просто блискуче характеризують психологічний стан героя. Німці дадуть Україні волю, треба б радіти, але «Росія — велика», хто знає, що буде... А вдома радість — повернувся батько, але без руки.

На відзначенні дня народження в Ганни Базилевич Максим познайомився з Олегом Поповичем із Поділля. Той служив у німців, але саме він згодом виявиться керівником українського підпілля. Було також і радянське підпілля, котре створили колишні партійні керівники сіл і району. Тут І. Білик і «розіпне» свого героя: часто дії тих або інших мали як свою окреміших) тактику, так і свою іншу кінцеву мету. І Максим, який повернувся додому після неймовірних поневірянь, коли життя повисало на волосинці, «сподівався дома знайти якесь умиротворення, але почував себе деревом, вирваним з ґрунту». А тут ще з полону визволили Антона Яголу, котрий на далекому переїзді відмовився визнати в ньому земляка й відповів: «Тамбовський вовк тобі земляк!» От з тим Антоном, який працюватиме на залізничній станції, зведе доля через його сестру, яка стане дружиною Максима Нетреби.

Відкриваючи школу, яку ледве довели до Божого вигляду, бургомістр зауважив, що «немає вже більшовиків, жидів і комісарів, а ми тепер самі, ну, хазяїни. За що спасибі нашим визволителям». Але «визволителі» образились, що співали український гімн, а от німецький не знали, пісень німецьких не співали, і взагалі «надто захопились національною самостійністю, жодним словом не згадали фюрера». І постановили вивчати німецьку кожного дня, запровадили історію і географію Німеччини, вивчення німецьких пісень. Та й політика Німеччини в ставленні до українців стала мінятися: газета «Українське слово» стала «Нове українське слово», бо вона «підривала довір'я між німецькими визволителями і українським народом». Змінили склад редакції, арештували і розстріляли деяких націоналістів. У школах мали зняти портрети С. Петлюри і С. Бандери. Але запитаємо автора — С. Бандера вже півроку сидів у німецькому концтаборі — невже його портрети висіли у школах? І. Мазепа — так, міг бути портрет М. Грушевського — але керівник ОУН(б)? І викладання історії, яку вів Нетреба, потрібно було змінити, погорів учитель на готській проблемі. Старшокласників забирали до Німеччини, навчання скоротили до чотирьох класів — старші вчитимуться після закінчення війни. Максим подав заяву на звільнення, яку задовольнили. За словами Олега Поповича, зараз така ситуація, що «не хата згоріла, згоріла стріха, а стіни стоять». Так і з Україною, упевнений керівник українського підпілля. І несподівано Олег, і брат майбутньої дружини — Антін пропонують Максиму іти працювати в поліцію, а він переконує всіх, що хоче бути нейтральним: «Ні за кого, ні проти кого. Плював я на світ, мені вже годі. Я доведу, що нейтральні в цій війні будуть. Нехай гризуться, хто з ким хоче, а я...» Але це лише слова, доля ж Нетреби ще більше ускладнюється: його призначили помічником начальника поліції, а швагр вимагає від нього розклад поїздів. І хоч поліцаям доручали лише кримінальні справи й охорону порядку, саме перебування там кладе на людину якесь тавро.

Вивішують на церкві червоно-чорний прапор, розклеюють листівки українські підпільники, але то лише агітаційні заходи, а от коли на базарі зривають облаву на молодь для відправлення в Німеччину — це вже дійовий учинок. Але німці з поліцаями пішли хатами і виконали завдання. Забрали й сестру Максима, і його наречену. Загін українських підпільників зупинив поїзд і відбив молодь, але залишив у вагонах сорок п'ять росіян, випустивши сто тридцять п'ять українців. Це було зроблено за наказом Олега Поповича, який ствердив: «Хай українці хоч раз відчують, що вони кращі. Хай знають — ми боремося за них». Але ж повезли і сестру Максима, Марію, прізвище якої подільське — Тимчишин... Це було останньою краплею, коли Максим вирішив, що йому з УПА не по дорозі. Він вирішив написати брошуру з історії українців. Але то — для того, щоб забутися, щоб не бачити, що відбувається навколо. Він відчуває, що Антін його просто використовує, обіцяючи, що «як прийдуть наші, як вернуться, то його не займуть», уже й батько, чуючи що фронт наближається запитує, що робитиме, «коли прийдуть». А в них буде дитина, бої вже біля Курська, арештували Антона й на допиті Максим застрелив, і його, і начальника поліції. Він фантастично виплутався з цієї ситуації. При наступі його разом із Ганною Базилевич забирають німці. Відчувши повну безвихідь, Ганна застрелилась. Максим добрався ж до Львова, там короткий час учителював, але послухав Олега і повернувся додому. Його доньці чотири місяці, але нема нікого, хто підтвердив би його роботу на радянських партизанів і підпільників. І він, пішовши до яру, раптом по дорозі побачив, що не відкидає тіні. У якійсь книжці писалось, що коли людина втрачає совість, вона позбувається тіні. Хоч тут, можливо, не тільки совість...

...У посольство СРСР у Швейцарії Максим Нетреба зайшов, щоб повернутися назад. Поїздом він доїхав додому (чому його не заарештували ще на кордоні? — А. Ш.), побув кілька днів удома і був викликаний повісткою до слідчого. Тут автор забув, що з такими, як Нетреба, тоді поводились зовсім по-іншому. Але вирок був саме того часу — розстріл, який замінили на 25 років таборів. Людина, яка спокійно сприйняла вирок про розстріл, абсолютно не зраділа, почувши про те, що «взято до уваги, що добровільно вернувся з еміграції», — це вже розчавлена людина, яка й після повернення із зони «не була готова до зустрічі навіть з найріднішими людьми, бо між ними проліг цілий світ з його геть іншими вимірами». І зараз цей чоловік, який пройшов усі кола пекла, «бачив ізсередини і гітлерівську, і сталінську м'ясорубки, котрі перемелювали всіх, перетворюючи кожну людину на мертвий гвинтик. Якщо ж котрийсь із них силкувався згадати, що був людиною, такого просто вбивали і пускали на переплавку», працює сторожем на станції, пише книжку, яку змушують писати ті, кого вже давно немає в живих.

Паралельно із сюжетом, який ми розглянули, іде інший — тюремна й табірна одіссея Максима Нетреби. У тому ж стилі детального зображення, коли автор намагається все сказати, усе обумовити, «нічого не забувши і не пропустивши (аж до назви пароплава у Ванінському порту, назва якого «Ялта-3», що транспортував зеків на Колиму), І. Білик дає панорамну картину країни ГУЛАГУ, того величезного млина, нещадного до своїх жертв. Але, зауважимо, письменник не повинен бути деталізатором — треба вміти «підштовхнути» читацьку думку лише згадкою, а не описувати до маленьких дрібниць. І смілива, просто авантюрна втеча, боротьба за життя, неймовірна людська воля і виживання на грані смерті — то сторінки високої проби. Пробачаєш просто неймовірність деяких подій, бо знаєш — люди тікали на волю. Але яка воля була в країні, обплутаній колючим дротом? З малої зони — у велику зону... Ще на каторзі Максим іноді мріяв про свій дім і сім'ю, але думки були такі пекучі, що спалили його. Замість нього був хтось інший, перемелений і переплавлений у бездушному горнилі.

Анатолій ШПИТАЛЬ