Розділ «І. Білик: Таїна давнини і трагізм сучасності»

У 1989 р. у світ вийшла книжка І. Білика «Золотий Ра», за яку в 1991 р. він отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка. Своєрідним епіграфом до неї можна навести слова давньогрецького історика Геродота, який виступає як літературний персонаж твору: «Історія не має права нічого замовчувати, інакше то буде не історія, а політика. Що зможуть наступні покоління довідатися про минулі часи, коли знатимуть лише один бік справи? Історик повинен записувати все, хоча вірити всьому тому не зобов'язаний». Підзаголовком книжки стали слова «Геродотові історії у вільному переказі». Лише нещодавно «Історія» Геродота вийшла друком в українському перекладі, твір, який можна назвати науковим. А в І. Білика Геродот «вільно переказаний», український автор відштовхувався від історичного матеріалу, витворив на його основі новели і притчі. Були відібрані такі історичні епізоди, які можна було художньо інтерпретувати, створити вже художню концепцію події, надаючи їй психологічного обґрунтування. І, що головне, І. Білик ніби «піднімався» над історичним матеріалом, виходив на вищий, філософський рівень осмислення фактів. Це не приземлена популяризація, а творення духовно-мислительної історії, в основі якої — вічні проблеми земного буття, людські долі й людське призначення, розглянуте з висоти загальнолюдських моральних цінностей. Розповідаючи про долі володарів, І. Білик виходить на ширші поняття: добро і зло, людина і влада, свобода і тиранія... Як на обручці царя Соломона було написано: «І це вже було», так і в історії людської цивілізації були ситуації, які на іншому рівні повторювалися пізніше, але, на жаль, переважно над світом тяжіє вираз мудрого Гегеля: «Історія вчить тому, що нічому не вчить»... Але такі книжки, як «Золотий Ра» І. Білика своїм морально-етичним потенціалом спрацьовують лише на добро.

Наступні романи І. Білика, котрі вийшли у світ уже в незалежній Україні, можна назвати своєрідною скіфською трилогією. І відразу ж зауважимо, що ключем до нашого минулого автор бере «Історію» Геродота, а в романі «Не дратуйте грифонів» давньогрецький історик став одним із чільних героїв твору. Романи ці про час, коли прадавні слов'яни почали контактувати з давніми греками. Почалося це з гомерівських часів (VIII ст. до н. е.), коли в Північному Причорномор'ї виникали міста-колонії, одній із яких, Ольвії (у І. Білика Ольбії) великий грецький історик Геродот присвятив цілий четвертий том. Назва «Ольвія» означало «щаслива», «благословенна», а можливо, й «урожайна», а «Пантікапея» — «всехліборобська», «всезбіжжева». Тисячі тонн добірного зерна вивозили звідси в Елладу, а Мітрідат, цар Боспорського царства, мав на монетах державним символом колос.

Але що ж за народи жили там, котрі належали до антично-грецького кола, були його північним сегментом? Та були ми тоді своєрідним пограниччям, гіперборейцями (людьми далекої півночі, відносно Еллади), «благородне і мирне населення надчорноморського Простору між довкільним воюючим світом» (за Геродотом). Але спочатку зафіксуємо основні дати: похід перського царя Дарія у Скіфію — близько 514 р. до н. е., віхи життя Геродота — 484-424 р. до н. е., повстання Савмака в Пантікапеї — 107 р. до її. е.

Історичною основою роману «Не дратуйте грифонів» послужила розповідь Геродота про скіфського царя Скіла, котрий був вихований матір'ю-гречанкою і не любив свого скіфського народу, почувався серед нього немовби гостем. А було йому добре лише в Ольвії, куди він приходив, залишаючи воїнів за мурами, ішов у свій палац, який був одним з найбільших у місті, переодягався в еллінський одяг — і ставав греком. А був Скіл сином і внуком базилевса скіфів. Великий князь Велеслав мав двох синів — старшого Соболя і молодшого Осмогруда. От Соболь і був по-грецькому перейменований у Скіла. До речі, І. Білик у своїх романах чітко фіксує цю давню грецьку традицію — імена людей інших націй вони перекладали, отже, для повної й чіткої ідентифікації якоїсь історичної особи потрібно було знати його обидва імені, як-то Витислав-Спарганіт. Це часто утруднює сприйняття, але такою була історична реальність.

Убито великого князя Велеслава, за нього треба помститися, а боляри «кричать славу» його синові Соболю, бо молодший улюбленець воїнів Осмогруд віддає йому меч Юрія Побідника як старшому братові. Була споряджена велика валка возів і комонників, яка їхала сорок днів до місця поховання в Герри, і супроводжував її молодший брат. А от старший, одержавши Юріїв меч, просто не знає, що робити. «Обтяжливий меч Великого князя ніколи не вабив Соболя. Старший син, якому за локоном (законом. — А. Ш.) належало по вітцевій смерті перебрати той меч Юра Побідника до своїх рук, більше любив полювання та розваги з наліжницями, ніж клопоти базилевса та утомливу виснагу походів». А в цей час десять ладь, навантажених афінським, родоським і лесбоським товаром, відпливли від Ольвійської пристані й Бузьким лиманом попрямували до Бористену. Це було щасливим випадком для Геродота, який був тоді в Ольбії. Тут І. Білик прекрасно використовує цю ситуацію: подорож Геродота досі невідомою землею, його розмови зі скіфами, його розпитування про історію краю, його жителів — усе те ми зустрінемо в його «Історії».

А в цей час посланець Афін Протагор через матір Скіла намагається подружити з ним, адже завдання в нього надскладне: еллінам потрібна земля для колоній, вони хочуть розширити свої володіння. А це можна зробити лише використавши Скіла, коли він зрозуміє, що є елліном, не просто взявши національність через матір-гречанку, а суттю своєю стане елліном, а не скіфом у грецькій туніці. Спочатку Скіла провокують зробити похід на агіфірсів, відомстити за батька. Самі Афіни б допомогли, вирядили на допомогу гоплітів, вершників і свої трієри, лише б почалися війни між корінними жителями. Послабивши їх, греки могли б і далі колонізувати землі біля Ольвії. У військових сутичках у полон потрапив і Геродот, його ледь не осліпили, але відпустили на волю. Уже на кораблі, котрий прямував до Афін, історик зрозумів, що «цих скіфів мені не пощастить розгадати, певно, і за все життя, десь-то лише безсмертні олімпійці здатні заглянути в їхню похмуру душу... А буде війна — Еллада пропаде. Від персів себе захистила, та що таке Персія проти сієї неосяжної землі та її войовничого народу? Народу грифонів, якого небезпечно дратувати. Смертельно небезпечно». Та він ще раз повернеться як посол, буде свідком страти зрадника за наказом свого брата і запише про це у «Історії»: «Так міцно скіфи тримаються своїх звичаїв і такій суворій карі піддають тих, хто запозичує чужі».

На історичному матеріалі із життя давньої Скіфії, відносин цієї станової держави з містом-полісом Ольбією, через долі володарів І. Білик по-своєму поставив проблему, котра в Ч. Айтматова названа «манкуртством», а в Р. Іваничука «яничарством». Зрада своїм богам, зрада своєму народу, звичаям його має бути засуджена, як і в ті далекі роки, так і в час нинішній.

У 521 році до н. е. престол Персії обійняв Дарій І Гестамп (Дар'явауш, як звали його насправді). Мрією його було завоювати весь світ, уже впали Мідія і Вавилон, через Боспорську протоку він перейшов з Азії до Європи, пройшов землями фракійських племен і форсував Дністер через наплавний міст. Зав'язавши 60 вузлів на ремені, він віддав його охоронцям мосту. Кожен день вони мали розв'язувати по вузлу і коли перси не повернуться, греки можуть пливти на батьківщину. Було під орудою Дарія 80 народів, головною ударною силою — 10-тисячний загін «безсмертних», еліта армії, а всього до 700 тис. воїнів (вважається, що занадто перевищена цифра). Це — зав'язка роману «Дикі білі коні» І. Білика, який вийшов друком у 1989 р. Мета походу — відрізати Елладу від північночорноморського хліба, ослабити її й помститися скіфам за вторгнення в Мідію.

По мосту нескінченним потоком лилася рать і віялом розтікалася по землі скіфів. А на березі Бугу зібралися на раду представники племен, які від походу Дарія відчули загрозу. Але, як це й зараз у нас, об'єднатися не вдалося. Наведемо лише деякі цитати з роману: «Турії не підуть супроти персів. Вони не дістануть землі туринської», «Хай спробує Дарій удолати Віслу», «А що ми лихого вчинили персові?», «То небачена сила. Кров побіжить у землю і зробить її болотом, а ми однаково не встоїмо», «Не можемо ми ратитися з персом. Треба миритись». За Геродотом, лише будини, гелони і савромати підтримали скіфів. І. Білик пише ніби відсторонено, але відчувається авторська позиція — він засуджує позицію «моя хата скраю», неможливість дійти згоди Перед обличчям смертельної небезпеки. Його симпатія — на боці малих «летючих загонів» вершників, які стрімко підлітали до персидської раті, обсипали її стрілами і миттєво зникали. Але потім почалася інша війна, вже без боїв, на витривалість, на виснаження — скіфи за собою палили все, що могли, залишаючи лише згарища. Спочатку Дарій прислав послів, котрі передали веління володаря: «Цар царів рече: присли мені землю і воду з рук твоїх, і я ласкаво пущу тебе цілувати мій царський чобіт! Осе!», а далі він лише шукав можливості зустрітися в битві зі скіфами, але вони завжди були у двох днях переходу і догнати їх було неможливо. Ми знаємо з «Історії» Геродота, що одним із загонів скіфського війська, куди ввійшли і савромати, керував цар Скопасіс, у І. Білика це Лют Пугачич, а скіфи-сколоти — це сіверяни. Ідантір, інший скіфський володар, котрий командував другою частиною війська, — Боромисл, древлянський володар.

Ми розуміємо авторський задум, його намагання прочитати події 512 року до н. е. очима людини кінця XX століття, приймаючи історичні події в етнічних авторських версіях, та все ж задумуєшся — а чи не занадто модернізовані вони? Цього не скажеш щодо самого ходу цієї епопеї відступу — тут усе продумане, і навіть бій, у який ув'язалися з персами воїни Люта Пугачича, художньо мотивований як бездумна авантюра. «Подумав, що коли за кожні двадцять тисяч убитих персів оддавати на поталу сімнадцять своїх, то всього війська вистачить на десять день, а персів ще залишиться стільки, як ніколи досі не мало військо жодного царя у світі», — ці слова — оцінка ситуації Боримислом і незмінність плану щодо відступу і нападу лише на маленькі загони, які шукають харчі. До речі, як прогодувати воїнство Дарія? Тут автору було б не завадило згадати про якісь обози...

Військо Дарія вели на схід, у бік Ітилю. Сталася унікальна ситуація — Скіфію пройдено, але не підкорено. Сам володар, у якого від холодних острахів млоїлося серце, не міг повернути рать назад, навіть не здогнавши ворога. Вертання б означало поразку, ганьбу. Окремі армії персів іноді зазнавали поразки, але ж тут — уся перська рать і війська всіх підкорених земель і племен. А скіфи переступили всі межі дозволеного, порушили закон війни — ставай на бій, переможе сильніший. І тільки Боримисл убачав у такому втіканні звитягу, інші ж — слабість, і ляк, і незмогу впиратися такому нашестникові. А перси вже не гналися, укріпилися, але в них почалося те, у що важко повірити — воїни з'їли кожного десятого свого ратника. Не обійшов І. Білик і подарунок від скіфів: мишу, птаха, жабу і стріли. А пізніше була таємна втеча перського війська до мосту, невдала погоня скіфів, коли їх покинуло військове щастя. Один із наймогутніших володарів світу втікав, як заєць, із рештками своєї армії...

І. Білик зумів показати як тактичну, так і стратегічну мудрість наших предків у військовому мистецтві, але головне — він зумів показати їхній бойовий дух. А от щодо загальної ідеї єдності племен, котрі мали б об'єднатися супроти спільного ворога, то цю проблему автор показав як хронічну, ніби нам притаманну віками.

Роман І. Білика про похід Дарія на наші південні землі — не єдиний художній твір в українській літературі про цей час історії. У 1993 р. автор з української діаспори США Р. Володимир (Володимир Кухар), поет, прозаїк, відомий науковець, видав роман «Тиверська провесінь». Задум його був дещо інший, ніж у І. Білика, адже він не мав скіфів-сколотів за наших предків, це були військові кочівники зовсім іншої національності.

На початку XIX ст. в Херсонесі знайшли стелу, на якій було 60 рядків виразного тексту. Це — Декрет на честь Діофанта, полководця царя Понту Мітрідата Евпатора. Там описано похід Діофанта на укріплені поселення скіфів Хавеї і Неаполь, бої з об'єднаними силами скіфів, коли скіфський цар Палак напав на війська Діофанта, але той відбився від раніше непереможних скіфів. Подаємо уривок з Декрету: «Відправившись у Боспорську місцевість, Діофант уладив тамошні діла прекрасно і корисно для царя Мітрідата, коли ж скіфи із Савмаком на чолі підняли повстання і вбили боспорського царя Парісада, який його вигодував, а проти Діофанта підготували змову, він, уникнувши небезпеки, сів на відправлений громадянами Херсонесу корабель».

Уже наприкінці XIX ст. було знайдено монету з написом, на одному боці якої була голова бога Геліоса, а над нею напис «Базилевс Савмак». Учені дійшли висновку, що це було відображення ідеї «сонячного царства», створення якого незадовго до цього пробував утілити Арістонік, піднявши повстання в Пергамському царстві. Римляни придушили повстання, Арістоніка не стратили, бо він не був рабом, а побічним сином царя Пергаму Євмена II. Його забрали до Риму.

Скіфська держава 107 р. до н. е. під володарюванням царя Скілура — не централізоване, з чіткою вертикаллю влади утворення, яке могло б пишатися своєю могутністю. Це був не досить міцний, змінний у своєму складі союз племен, з багатьма династіями і вождями. Сум'яття влади викликало ще й те, що деякі царі мали по кілька десятків синів. Як одного з синів Скілура — Савмака зобразив В. Гладкой в історичному романі «Базилевс» (Донецьк, 1995), відштовхнувшись від напису на монеті. Це досить цікавий твір, динамічно написаний. Молодий Савмак потрапив у полон, був у рабстві гребцем на кораблі, коли втік, потрапив у Пантікапей, де зробив військову кар'єру. Дізнавшись, що Савмак — син скіфського царя, його спочатку прихистив, а потім возвеличив цар Боспору Перісад V. Роман закінчується передднем повстання. До речі, Савмак уже був головним героєм роману В. Полупуднєва «Повстання на Боспорі», який вийшов друком у 1960-х роках. Перові цього автора належить і двотомний роман «Мітрідат» — про ці ж події історії нашого Причорномор'я.

На відміну від часів Дарія, про скіфський період 110-105 рр. і особливо про життя грецьких міст-полісів, того ж Боспорського царства, збереглося досить відомостей. Згадаємо лише класичну і досі працю М. Ростовцева «Скіфія і Боспор» (Л., 1925), наукові дослідження С. Жебелєва, В. Струве, М. Автономова та багатьох інших.

І. Білик, як сам зауважив, приступаючи до нового історичного твору, скрупульозно продумує його концепцію і вивчає розкладку геополітичних сил навколо предмету свого зображення. Так було і при створенні роману «Цар і раб» (1992). На той час Боспорське царство, зі столицею Пантікапея (нині — Керч) сусідило на півночі зі скіфськими племенами. Його унікальне географічне положення здавна викликало заздрість царів понтійського царства (столиця Синопа, нині Синоп), яке було могутніше і розвивалося динамічніше, але на територію обох царств — і на Боспорське, і на Понтійське уже «поклала око» могутня Римська імперія. Ще будуть затяжні війни Понту і Риму, а зараз лише римські сенатори, дипломати і купці більше як вивідники і розвідники приїжджають до цих земель. От і прибув до Боспорського царства Публій Сцевола, сенатор і легат, за тодішньою термінологією, один з «володарів світу». І привіз він свого сина, щоб одружити його на дочці царя Перісада V. І таким способом «приростали» землі Римської імперії. Публій Сцевола, автор восьмитомної праці «Про цивільне право», фактично має жертвувати своїм сином в ім'я держави. На зустрічі з Перісадом побачив він Савмака, молодого ефеба, заручника від скіфського царя, який живе тут на особливих умовах, одержавши державницьку освіту і в наставниках маючи царського літописця Полікрата. І коли повстали дві сотні рабів, Савмак, рятуючи дочку царя Вероніку, умовив Перісада відпустити їх на волю. Цар оголосив його деспотом, тобто найближчим і найшановнішим царським родичем, і першим евпатридом, фактично наступником трону. А рабів, які збунтувалися, звелів потім виловити і розіп'ята на хрестах, як це робили в Римі. Але Савмак іменем царя Перісада зупинив розп'яття рабів, відправивши їх у каменоломні.

Саме коли Боспорське царство постало перед вибором — бути «другом» молодого царя Понту Мітрідата або «другом римського народу», від євнуха через допит дізнався Савмак, що він скіф. Це було потрясінням, адже його вихователь з дитячих років витравлював із нього все скіфське, виховував у ненависті до нього. Учитель відповів, що то було зроблено для того, щоб перевертень завжди був найбільшим ворогом для своїх. І дізнався Савмак, що він — рідний брат скіфського царя Палака (за І. Біликом — Бориса). Автор досить тактовно показує, як пробуджується в Савмаку ота скіфська сутність, адже раніше він навіть їхню мову вважав варварською, виховуючись у еллінському дусі.

Полководець Діофант прибув до скіфського міста Неаполя (за І. Біликом — Новгорода). Разом із ним у почті молодий мечоносець Євгеній. На той час це був вигнанець із власного царства через інтриги братів, майбутній володар понтійської держави Мітрідат. У розмові з Палаком він намагається випитати, як поведуться скіфи в майбутньому, кого будуть підтримувати в наступних війнах. Мітрідат, не розкриваючи свого імені, повідомив Палака, що: «Понт не піде на ваші землі. Понтійському цареві треба інше, й вічі його звернені до Риму. Понтійському цареві потрібен друг, а не ворог у твоїй землі, бо немає у світі більшого ворога Римові за Мітрідата». І це говорить вигнанець, який ще має повернути собі царський престол? Але І. Білик так виписав образ Мітрідата, так показав його внутрішню силу, передбачливість і далекоглядність, що просто немає сумніву — перед нами майбутній цар, який ще струсоне Римську імперію. І, головне, показаний Мітрідат як реалістичний політик, який мислить стратегічно. У цій розмові з вуст скіфського царя ми дізнаємось і про етнологічну концепцію самого автора роману: «Правдиво речеш: і древляни, і руси, і сіверяни, й кривичі та словіни, — всі ми — сколоти, всі, кого греки прозвали „скіфами”». А от домовленості між майбутнім царем Понту і царем Скіфії були такі: Ольвія і Херсонес, і всі городи на землі, котрі належать херсонітам, нехай будуть скіфські, а понтійському цареві — Боспор з усіма городами і землями. Але ж Боспорське царство ще з діда Палака платило данину скіфам. Це й стало причиною майбутніх воєн у Тавриді.