Розділ «Частина 3»

Я буквально захлинався від страху:

— Це Аймонт? Він знову приходив, так?

Малюк мовчав.

— Скажи мені! Ти бачив поганий сон?!

— Не знаю…

Я міцніше притиснув сина до себе й здивувався тому, як спокійно, заледве не ледачо, б’ється його серце.

— Ти ж не спиш? Ти… — схопивши пальцями за підборіддя, повернув його обличчя до себе, — Тео, ти чуєш мене?

Хлопчак глипнув на мене, зазирнув просто у вічі — ні, він не спав і цього разу не плакав — і нічого не відповів.

— Господи, як же ти мене налякав!

Я взяв його на руки, підвівся й поніс до будинку.

Наступного ранку, 12 липня 2015-го, я зателефонував Лізі Торнтон і сказав, що згоден. Вона перенабрала за півгодини. Повідомила, що завтра ввечері доктор Далтон та його асистентка чекатимуть на мене й Теодора в неврологічній лабораторії на півночі Балтимора.

— Ви вже тут? — Далтон, затримавшись на порозі кабінету, окинув нас поглядом і лише потім ступив досередини, на ходу знімаючи світло-сірий лляний жакет. Під жакетом мав тонку білу футболку. — Меллорі вже показала вам спальню?

Сонце сіло півгодини тому, й надворі повільно сутеніло.

— Ні, ще не показувала.

— Пробачте, що затримався. На дорогах чортзна-що. Це наче прокляття якесь: коли б не вирушиш, однаково прибудеш на двадцять хвилин пізніше.

— Усе о’кей.

Він пройшов до стола й знову завагався, скоса глипнув спершу на мене, потім на Тео, що сидів, сховавши підборіддя в хутрі Юаня Михайловича. Зрештою повісив жакет на спинку свого крісла, дістав із кишені п’ять упаковок із жувальним драже Mentos — дві фруктові, дві полуничні й одну м’ятну, — а тоді, зосереджено насупившись, узявся вилущувати драже в невисоку скляну миску.

— Хочете?

— Ні, дякую.

— А малий?