Розділ «Частина 2»

Я бачив, як роззявився його рот, чув, як із тихим «бух» випорснуло з легень повітря. Мій Nissan стояв праворуч від дороги, ми з бритоголовим зчепилися біля лівого крила, тож я сам здивувався, усвідомивши, що від удару той перелетів через дорогу й гепнувся на спину аж на лівому узбіччі.

— Су-у-ука! — відхаркуючись, чоловік став навколішки, а потому повільно звівся.

У ту мить я мав би сісти за кермо й поїхати додому. Проте в голові гуло, я відчував, як у жилах буквально закипає кров, і не міг зупинитися. Бритоголовий випростався. Я кинувся до нього й ще раз штовхнув, тепер уже добряче розігнавшись. Він зойкнув, змахнув руками й дав сторчака з узбіччя. Формально ми знаходилися в межах міста, на початку вулиці Чорновола, та будинків довкола не було. Зліва й далеко позаду «ніссана» сяяла вогнями автомобільна заправка UA Service, проте біля самої машини з обох боків дороги стелився пустир. Точніше, не пустир, а зарості очерету, що на сході, праворуч від дороги, майже відразу обривалися, зате на заході тягнулись аж до річки Устя. Зліва й попереду бовваніли дерева, за якими ховався Басів Кут. Бритоголовий, зминаючи очерет, прокотився метрів п’ять і впав навзнак. Ця частина Чорновола залишалася неосвітленою, тож я ледве розрізняв його обрис у навскісних відблисках світла від фар мого авто. Чоловік підвівся, але не зрушив із місця, продовжуючи поливати мене лайкою:

— Тобі хана, підар! Ти труп, я атвєчаю! Ти не шариш, блядь, із ким зв’язався! Я…

Я промацував поглядом землю під ногами. Нахилився, підняв з узбіччя шматок асфальту завбільшки з невеликий вазон, а тоді, розмахнувшись, метнув у бритоголового.

За ті півтори секунди, доки уламок, обертаючись, летів над прим’ятим очеретом, я пригадав той день, коли Бігудяй побив Сашка Бонку, після чого Бонка розірвав зі мною дружбу. До сьомого класу ми були нерозлийвода — я, Ромич і Сашко. Ми разом ходили до школи, разом виконували домашні завдання («виконували» здебільшого означало «похапцем списували на перерві перед уроком»), разом гуляли, веселилися та коїли капості. Нерозлийвода — до початку другої четверті сьомого класу. Бігудяй — на рік старший за нас — навчався у 8-Б, але вже тоді габаритами переважав найбільшого зі старшокласників: мав зріст 193 сантиметри, важив 98,5 кілограма і продовжував рости, наче на стероїдах. Бігудяй — то прізвисько, що приклеїлося до переростка через неймовірно пишну кучму волосся на голові. Попри відчайдушні намагання його випрямити, пасма волосся Бігудяя виглядали так, ніби він щоранку накручував їх на бігуді. Бігудяю вдалося «випрямити» кучері лиш одного разу, взимку 1997-го чи 1998-го, коли він підстригся під нуль. Нічого це не дало, бо через два тижні волосся відросло, і голова стала схожою на обшитий хутром м’яч, а до Бігудяя прилипло ще одне прізвисько — Кошлатий Помідор (кажемо «дякую» червоному, всіяному прищами обличчю).

У восьмому класі Бігудяй узяв за звичку приходити до школи із CD-плеєром у кишені та величезними навушниками Sennheiser на голові. Підозрюю, не так із любові до музики, як тому, що широка пластикова дужка навушників притискала непокірне волосся та візуально зменшувала об’єм чуприни. Позаочі всі кепкували з Бігудяя, але відверто його не зачіпали. Ми користалися тим, що він голосно вмикав музику: чекали, доки ґевал, звично встромивши руки до кишень розтягнутої толстовки, прочовгає повз, а тоді викрикували навздогін усе, що не трималося на язиці. Переросток нічого не чув, а ми реготали до сліз, корчилися за його спиною, змагаючись, хто загорлає найгучніше.

Того дня, коли Сашко Бонка впродовж однієї хвилини втратив свідомість, передній зуб і віру в мене, все починалося так само, і ніщо не віщувало біди. Ми з Бонкою та Цезарем навчалися в першу зміну і щойно вийшли зі школи. Бігудяй навчався в другу і якраз сунув на уроки. Руки — в кишенях, голова втиснута між пліч, на вухах — велетенські навушники. Ми розминулися на шкільному ґанку. Я чув, як під амбушюрами оглушливо реве музика, а тому, ще не діставшись дороги, розвернувся й щось прокричав йому навздогін. Не пам’ятаю, що саме. Здається, одне з його прізвиськ. Можливо, Кошлатий Помідор із навмисно пропущеним «ом» у другому слові. Можливо, щось іще про його розумові здібності. Яка різниця? Важливо те, що Бігудяй, крутнувшись, вихором злетів зі шкільного ґанку та погнався за нами.

Я примудрився втиснути свої слова у проміжок між піснями.

Якби по справедливості, то й відгрібати мав би я. Але життя — несправедлива штука. Так сталося, що серед нас трьох — Бонки, Цезаря й мене — найповільніше бігав Бонка. Ми з Цезарем утекли, Бонка — ні. Бігудяй нагнав його за будівлею Управління лісового господарства, притиснув до паркана й почав забивати на смерть. Бонку врятували двоє жінок, що вискочили з Управління та відтягли переростка.

У ту мить, коли я розчепив пальці й підібраний із дороги уламок асфальту полетів у пітьму, в голові спалахнула думка про те, наскільки мізерною була ймовірність того, що, прогорланивши кілька коротких слів, я втраплю точно в паузу поміж піснями. Бігудяй слухав блек-метал, причому якийсь цілковито дикий, бридкий і моторошний норвезький метал, бо навіть Бонка та Цезар, фанатичні металюги, не сприймали ту ошаленілу суміш молотіння й вереску. Диск містив півтора десятка композицій, кожна з яких була божевільною какофонією, крізь яку навряд чи вдалося б розчути навіть гарматний постріл (колись ми з Ромичем натрапили на речі Бігудяя в роздягалці й, поки їхній власник вистукував баскетбольним м’ячем у спортзалі, прокрутили кілька пісень), але попри це мені пощастило втрапити у довбаний трисекундний проміжок між ними.

Можливо, якби шматок асфальту пролетів повз, усе обійшлося б. Бритоголовий викликав би інше таксі, довів би себе до кондиції в «Магнаті», а на ранок забув би про мене і про все, що сталося вночі. Але я влучив. Чорт забирай, ти завжди влучаєш, коли найменше потрібно! Я жбурнув з усієї сили та поцілив просто в його поганий рот. Неначе у сповільненій зйомці, уламок асфальту відскочив від лиця, і я побачив, як із розтовчених губів на зуби, в рот і на підборіддя потекла кров. Чоловік похитнувся, встояв на ногах, а потім, схоже, не вірячи, що таке могло трапитися із ним, зайшовся високим верескливим голосом:

— Бля-а-а-а! А-а-а-а! А-а-а-а! Бля-а-а-а! А-а-а…

Я повернувся до машини, сів за кермо, захряснув дверцята й поїхав додому.

У п’ятницю вранці я відвів Теодора до дитсадка, після чого засів за переклад. Єва, збираючись на роботу, виглядала невиспаною, та звичної наїжаченості не відчувалось. Дружина здавалася пригніченою. Я намагався піймати її погляд, але вона відверталася, ховаючи дивно застиглі й потемнілі очі.

— У тебе все гаразд? — спитав я, поки вона вдягалася. — Ти якась сумна.

— Прийшов лист від банку.

Я бачив конверт на трельяжі в нашій спальні. Здогадувався, що в ньому, й тому не розпечатував — щоб зайвий раз не псувати собі настрій.

— Це який за рахунком? Третій?

— Четвертий, — поправила дружина, — один я порвала.