Розділ «Книга третя Шабля на комісара»

— А ти смотрі. У мєня вєзде глаза і уші… Мнє тут таваріщ одін нашептал, что ти с казачком встрєчаєшся. С бандітом холодноярскім.

Перейшов майже на шепіт, зовсім близько, аж обпекло щоку диявольським жаром.

— Я єнту інфу пока нікому нє дал — пісьмо у мєня лєжіт. Для сєбя родімого оставіл. Будєшь мнє протівіться — в тюрьмє сгнійошь. А бандіта тваєго всьо равно кокнєм. Паняла? Подумай хорошенько.

Комісар вмовк і жорстко дививсь на Уляну.

— Дам тєбє трі дня! А там ілі ко мнє сама вєчером прідьош, ілі — за тобой таваріщі прідут із ЧеКа…

Лазар вже давно поїхав на сивій кобилі, а Уляна стояла, зціпенівши, біля свого двору. Потьм’яніло ясне сонечко, набігла на світ чорна хмара: «Боженьку, та що ж за біда, що за нелюди проявились? Гірше орди татарської, люди для них — як худоба, кров людська — як водиця. Навіщо мені краса дівоча, коли по ній таке лихо?..»

Ніжні дівочі вуста схвильовано розтулились, міцні білі зуби прикусили від туги нижню губку — аж зросились яскраво-червоною краплиною крові.

Квилило гаряче серце, прекрасні очі сплили гіркою сльозою. Де ж вони — полки козацькі, які ще нещодавно йшли містами? Браві й сильні, захисники й визволителі? Де сотник Максим Рудинський — козак, несхитний, як молодий дуб?

Гинули в нерівних боях, не здаючись, билися в степах і лісах, кладучи десятки тисяч темних азійських душ, та, як помножений з кожної вбитої голови по десять, у брехні і облуді, — з усіх боків сунув на українську землю червоний морок…

Відразу ж по розмові з Лазарем Уляна постукала до Мишка. Вони про щось шепотілись, потім хлопчина взяв дідівську підводу, запряг коней і поїхав битим шляхом до Звенигородки. Повернувся аж надвечір. Рано-вранці понад горою протупотіли коні…

— Любий, що мені робити?

— Не бійся, кохана. Знаєш що? А ти скажи йому, щоб приходив. Надвечір. На Звенигору. На самий вершечок. Ну, мовляв, ти його там чекаєш таємно, щоб не бачили люди. Клюне?

— Він аж слину пускає, коли мене бачить… Але… Що як він не один прийде. Що мені тоді робити?

— А тебе там не буде. Ти не прийдеш.

— Як не прийду? А…

— Отак. Нікому не казала й не прийшла. Передумала.

— Він же мене потім в ЧеКа віддасть.

— Не бійся. Все буде добре. Роби, як кажу. Тільки будь обережна…

Розділ 22

Прощай, кохана!