Розділ «Книга третя Шабля на комісара»

— Сєйчас дам… Єслі тєбє гадалі на такіх картах — будь осторожен. Ето серйознеє, чєм ти думаєш…

Вона пошукала в темряві і простягнула йому флягу. Напівроздягнена, в відблисках заграви з вулиці — була дуже гарна…

— На, випєй… І можеш посмотрєт, как я раздєваюсь. Ет-то тєбє мой подарок. Кто знаєт, дожівьом лі до завтра…

Розділ 11

Тютюнник. Остання зустріч

…Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Вкраїні. І кожен, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас.

А в кого спідлене, — до того ми самі озвемось!

Микола Махновський.

Вересень 1921 р.

— …Вдохновення перед лицем смерті — то і є лицарська слава! Пізнання його — понад людський розум. Висвободження себе, вихід за межі людського. Напряму до Бога. От що таке смерть за землю! Подвиг божественний по своїй суті. Герой — то є посередник між землею і небом! Пожертва заради інших. Героя жде рай…

Дядьки мовчали. Максим обвів очима юрбу.

— Але ж… І жити ж треба, — потупилися дядьки.

— Жити? Жити треба… Але як? Як жити?! — майже закричав Максим. — Байда, Наливайко, Хмель, Богун. Сірко, Кривоніс, Сагайдачний! Триста літ живуть ці імена! Триста літ!!

Рудь оглянув палаючими очима селян.

— В Києві, — продовжив тихо, — в січні вісімнадцятого було від сорока до ста тисяч царських офіцерів! Багато хто з них — українці, Якби за Україну зброю взяв хоча б кожен десятий — зупинили б Муравйова… А вийшли триста студентів під Крутами! Й за тиждень «красні» матроси вбили тисячі киян — і офіцерів різали в першу чергу! Священиків. Митрополита Київського Володимира Богоявленського. Тих, хто розмовляв українською мовою. Та й цивільних. І потім нищили ще тричі!

… Юрко Тютюнник йде в похід на Вкраїну. Петлюра. Вони готують повстання. Більшовиків скрізь ненавидять…

— Коли?! — питали дядьки.

— Скоро! Ми повинні бути готові. Наша земля тримається на героях. Коли відійдуть останні, коли хата, бричка на колесах та ковбаса візьмуть верх над свободою — настане кінець цій землі. Настане кінець нам усім!

Рудь вмовк і подивився на сонце. За якусь мить продовжив тихо:

— …Вони звірі. Вони заберуть останнє. Коли триматимете на руках свою мертву дитину, а живі будуть просити марно: «Тату, хліба!» — тоді спитаєте себе: чому?! Чому не взяли ви зброю? Чому не полягли у битві, щоб не жити у рабстві?! Щоб не мерли з голоду діти! Що ви отвітите їм? Що?! Втрете криваві сльози й згадаєте оцю мить! Згадаєте в більшовицькому підвалі, у відділку під тортурами. В тюрмах, найупослідженіші, забуті, без роду, без імені! Обдерті податками, без права голосу! Навіть найпідліша душа заплаче і скаже: чому?! Чому не пішов я з товариством і не положив голову у страшній битві?!!