Розділ «Частина перша»

Рідний край ніколи не був йому байдужий, хоч віддалився він од нього так далеко. Думав спершу знайти себе у львівських братчиків, а потрапив на край світу.

Нараз учув церковний передзвін, спершу звідти, з голови Святої гори, де проживали браття у хресті — грузини. Дзвони ударили кучно і лунко, старець у витертій рясі аж здригнувся. Потім звуки почали наростати, обволокли усю Халкідіку, зелений півострів дзвенів, як булат, здається, до самих своїх засніжених вершин.

Та ось у мелодійне багатоголосся урвалися пронизливі звуки бронзової симандри, по якій били молотом — то кликали до вечірньої молитви ченців Пантелеймонівського монастиря.

Звуки їхньої симандри, чуті ним тисячу разів, цього вечора видались йому, іноку Іоанну з Судової Вишні, якимись далекими, їх просто заглушили дитячі крики та жіночі плачі невільницьких журавлиних ключів з українського покордоння, Полісся, Волині та його рідної Львівщини, котрих гнали у татарську неволю. Перед його очима розпинали серед білого дня похилого за віком православного священика; шановній людині, тримаючи за руки, як на хресті, на вулиці рідного села відрізали бороду знавіснілі уніати[11]. Жорстока мирська дійсність витіснила з душі ченця вечірню молитву, котрій прийшов час.

Вперше за чверть віку життя на Святій горі він не пішов на молитву. А ще дивовижніше, що гріховний вчинок той його не здивував. Інок Іоанн вирішив повернутися на Україну. Поклик душі виявився сильнішим від слова божого і голосу розуму — чи вистачить його, старця, на тисячі верст путі?!

Кличуть, значить вірять йому! Львівські братчики прямо речуть[12] — не вергай[13] громи здалеку, а йди до нас, будемо спільно боротись! Вдома, казав паломник, що на паперті, єзуїти уже приспали людність своєю облесністю і мнимим безкористям. Падає віра, падає мораль. Треба іти, доки ще сила в ногах. Брат Іов Княгиницький уже давно помандрував у рідні краї. А починали на Афоні разом, від послушників. Він, Іоанн, пройшов затворництво[14], приймав обітницю мовчання, хоч про долю України не забував і тоді. І піде на схід не з порожніми саквами. Його послання «К утекшим от православної веры єпископам» та «Ко князю Василию Острожскому» знають на литовській землі. Тепер понесе цілу «Книжку», щойно скінчив упорядковувати її у своїй темній келії, повернувшись зі скиту. Хоч і не багато часу відпущено йому між молитвами та турботами про шматок насущного, та він його не згубив всує[15]!..

Коли сонце утонуло за краєм моря і наступила темрява, інок Іоанн тихо опустився до старенького причалу і, не торкаючись жердяних перил, пішов угору до ледь примітних контурів чернечих келій перед собором святого великомученика і цілителя Пантелеймона.

Стелилася йому далека дорога. Кожного, хто чесний, місце вдома, коли там тяжко!

У замку київського воєводи

 Князь Василь-Костянтин доживав віку. Постарів, аж зігнувся. Особливо за останній рік, після наглої смерті Олександра, любимого сина. Тарануха їздив тоді з воєводою до Острога, поховали молодого князя у фамільній Богоявленській церкві, що в замкові. Потім трапилася велика пожежа в Острозі, постраждав замок, але церкву пожежа не зачепила, мабуть, оберігала її батьківська любов.

Князь задумався, не помічав навіть людей, котрі заходили до зали. Потім наче прокинувся, обвів далеким поглядом тих, що всідалися на простих лавах. Кожного з присутніх він знав: прийшли його вихованці, випускники Острозької академії або ті, кого він, київський воєвода, не один рік збирав до Києва. Люди, які мали продовжити його справу, його боротьбу. З ким, питаєте? Із нелюбим йому козацтвом? Вони на таке не підуть! Але унію громитимуть нещадно, запекло. Вірив їм, як не вірив своїм дітям.

— Радий побаченню у дружному колі. Особливо з вами, святі отці. Останнім часом ми давненько не стрічались...

Розмова виявилась настільки делікатною, що присутніх зібрано було небагато, і ті переважно духовного звання. Світські особи загубилися поміж них, виділявся хіба що старший джура[16] воєводи, уже немолодий надвірний козак. Чимсь нагадував він Наливайка, коли Тарануха вперше побачив його у князя. Примітним був і полковник київських реєстровців Сагайдачний, теж вихованець Острозької школи. Конашевич, як завше, багато одягнений і при зброї, либонь, перший красень у Києві. Тарануха усівся неподалік вхідних дверей — він завжди був готовий вирушити туди, куди потрібно князеві.

На обличчях присутніх людей, які вміли володіти собою, помітна була нетерпляча зацікавленість — нащо їх зібрано до воєводи?

Знову наскочили на Україну татари, великий ясир[17] взяли коло Зв'ягля, Полонного, Острополя, Можибожа і Шаргорода. Проти невірних вийшло посполите рушення і надвірне військо київського воєводи, вони потиснули татар, але ті збилися в кіш[18] і могли ще наробити лиха. Реєстровці Києва готувалися на покордоння.

Думали, воєвода говоритиме про татар, та князь повів іншу мову. Почав про таке буденне, що здавалося, чи варто з-за того збирати людей?!

— Ти його, отче Єлисею, добре знаєш. Спершу він мався ченцем у Печерському та Нікольському монастирях, потім виплив у мене в Острозі, служив дячком у Дермані, а далі кудись зник. Пізніше довідався — перебіг до Гойських. Пан Гаврило Гойський старостою служив у моїх маєтках, він, очевидно, і спокусив його скинути чернечий одяг, стати розстригою[19]. У Гойських, казали мені, учився він стрільбі, верховій їзді та шляхетським звичкам. Сам він ледве уник смертної кари на московській землі, тому й утік з двома такими, як він, на литовське покордоння. Тепер розстриги нема і в Гойських...

Присутні, всі як один, звели голови і запитливо поглядали на старого князя: чому це так зацікавив його, могутнього київського воєводу, якийсь дячок-розстрига?!

Та очі присутніх поступово лізли на лоб — виявляється, мова йшла про того, хто проголосив себе царевичем Дмитрієм. Чутки про якогось царевича уже розповзлись покордонням і досягли Києва.

До князя Острозького прибув посланець московського патріарха з грамотою[20], Афанасій Пальчиков, князь для більшої переконливості зачитав місце з грамоти, де говорилося, що «называющий себя Дмитрием — беглый дьякон, патриарх посвящал его, и весь собор это знает. Впоследствии он впал в злые еретические дела и чернокнижие и, страшась справедливой казни, бежал».