Розділ «Частина ІІ Майстер великого степу»

Отаман Квач трохи подумав і, не поспішаючи, сказав:

— Та чув я про такого, але більше ви, мабуть, про нього довідаєтесь у купця Рустама. Він недалеко від Кафи тримає караван-сарай. Ми з ним деякі торгівельні справи ведемо. Я, коли козакував, його від розбійників врятував. Тому вирушайте до нього і скажіть, що від мене прийшли. Буде вам і притулок, і новини про все, що у Криму діється.

— Красно дякую, пане отамане, — поштиво сказав кобзар.

— Пане Квачу, пане кобзарю, куліш уже готовий! — крикнув молодий чумак, який схилився з черпаком над казаном, де кипіло якесь запашне вариво.

— Отож прошу до нашого чумацького обіду, — щиро посміхнувся Квач, — а за тим, якщо буде на те ваша ласка, може й заспіваєте нам, пане кобзарю?

— А чом би й не заспівати? — посміхнувся Будник.

Усі розсілися навколо великої ряднини, заставленою їжею. Данькові здалося, що він ніколи не їв смачнішої кулеші. Кобзар, не поспішаючи доїв, ґречно подякував кашоварам і протягнув руку до чохла.

Запала тиша…

Музикант підкрутив спеціальним дерев’яним пристроєм-«рибкою» кілки, настроюючи струни. Усі зачаровано дивилися на руки кобзаря, що немовби почали жити своїм окремим життям, злилися зі струнами в одне ціле і, мабуть, викликали десь із іншого світу журливу і прозору, чисту й бажану, немов криниця, до якої припадає спрагла людина, мелодію.

Потім кобзар заспівав тихим голосом. Але цей голос проникав у душу кожного слухача, і від цього душа ставала світлою і трохи сумною, ясною й чистою, як буває у світі, коли після зливи промінь сонця розвіює темні хмари.

Кобзар співав про далекі подорожі чумаків, про чайку, яка скиглить понад битим шляхом, про родину, що чекає свого мандрівника, про степові бурі та снігові завірюхи, крізь які пробивається чумацька валка, про ворогів, котрі хижо чатують на чумаків, і про дзвони, що ними зустрінуть втомлену валку після повернення в рідні краї.

Кобзар співав довго, але чумаки жадібно ловили кожне його слово, кожен звук, який злітав від струн.

Коли кобзар замовк, усі ще довго мовчали, немовби очікуючи, коли відлуння останньої мелодії повільно розчиниться у дзвінкому степовому повітрі.

Отаман Квач підійшов до Будника й низько йому вклонився.

— Дякуємо, пане кобзарю, від нашої чумацької громади. Прошу вас не гребувати нашою подякою та прийняти від нашого коша оцю торбу з харчами.

За цими словами чумацький отаман простягнув хлопцю чималу сумку.

— Дякуємо й вам, панове чумаки, — вклонився кобзар, — прощавайте й доброї вам дороги…

Валка, риплячи, вирушила далі, але довго ще чумаки оберталися назад і дивилися, як щезають за обрієм постаті кобзаря Будника та його малого супутника.

— Пане Буднику, а давно мандрівні співці нашими краями блукають? — запитав Данько. Він досі не міг забути пісні, які грав для чумаків кобзар.

— Давно, Даньку, дуже давно… Мо’ вони завжди цими степами блукали, хіба може називали їх інакше, — відповів Будник. — Скільки край наш існує, скільки народ наш живе, стільки й ходять містами-полями кобзарі, лірники, бандуристи-перебенді. Мій учитель, що мені своє мистецтво кобзарське передав, дуже старий був — далеко за сто років. Так він розповідав, що вчитель його вчителя ще славетному королю Данилу Галицькому співав. Тоді бандури трохи інші були і звалися гуслями, а співців, що разом із княжими воїнами в походах ходили та про ратні звитяги співали, прозивали гуслярами.