Розділ «Частина I Таємниця стародавньої фортеці»

— От, гаспидські сини, нічого не бояться — ні чортів, ні гніву Божого! — розмахуючи рукавами широкої ряси, бурмотів отець Григорій, а сам думав: «Їй-богу, уведуть у степ малого. Але до науки Данька тягне чи до козакування? Ой, боюсь, таки колись підманять вони хлопця!»

Так і зростав Данько в замку й відати не відав, що вже чекає на нього час, коли потрапить він до виру дивовижних, небезпечних і таємничих пригод.

Пригоди ж ці почалися несподівано. Утім, як і годиться для таких подій.

У червні спала на степ нечувана спека. Трава від гарячих сонячних променів пожовкла й хилилася додолу, немовби тягнулася до вологи, що мала залишатися в землі. Але вологи не було й там. Суха земля тріскалася і вкривалася чорно-багряною кіркою. Лише навколо річки, що огинала замок, зеленіли очерети, а сама річка манила і притягувала все живе своїм синім дзеркалом. Зрозуміло, що й Данько всидіти не міг у замку, з нетерпінням очікуючи чергового походу на рибу.

Замкова сторожа ліниво сиділа на стінах, ховаючись від спеки під тінню дерев’яного помосту. Здавалося, усе навколо завмерло в очікуванні нічної прохолоди.

Соцький Заруба стривожено споглядав на степ. «Хоч би Орда траву не підпалила,» — думав він, згадуючи страшні степові пожежі.

Того ранку, коли сонце ледь-ледь почало розсіювати нічну темряву, Данько тихо вибрався зі свого житла при капличці й побіг до тильної стіни. Замкову браму ще не відкрили, але він мав свій таємний лаз, через який вибирався кожного ранку до річки. Хід цей він знайшов ще два роки тому. Лаз проходив по вузькому руслу джерельця, що протікало між стиком двох замкових стін.

Взагалі, у замку води вистачало. Два колодязі забезпечували залогу й замкових мешканців водою, але запопадливий скарбничий упрохав соцького не завалювати джерельце камінням:

— Через це джерельце й миша не просковзне, а вода зайвою не буде. Набіжать під час навали до замку люди, з колодязя води може на всіх не вистачити, — пояснював він соцькому. Той схмурнів, але зі скарбничим погодився.

Але влітку джерельце пересихало, і Данько примудрявся проповзати його руслом за замкові стіни. Хлопець він був, як на свої роки, досить міцної статури, але гнучкий і верткий. Тому й повзав, як кріт, не лякаючись тонн землі та дерев’яних зрубів, що нависали над ним. На таку виправу наважувався тільки один його товариш, син пушкаря, одинадцятирічний Тиміш. Тільки йому й відкрив Данько свій таємний лаз…

Тишком Данько пробрався до замкової стіни. На небі вже сірів ранок, але Тимоша ще не було.

«Спить, ледацюга!» — роздратовано подумав Данько, якого немов волами тягнуло на річковий простір. Він ще раз перебрав своє рибальське знаряддя — невеличку сітку та гачки на довгих шовкових нитках. Здавалося, усе було напоготові. Нарешті з’явився й заспаний Тиміш.

— Ми за цей час вже стільки риби наловили б! — накинувся на нього Данько.

Тиміш тільки похнюпив заспану скуйовджену голову й розвів руками:

— Та куди ж вона втече, ота риба?

— Годі, нема часу з тобою базікати, — сказав Данько, махнув рукою і пішов до лазу, — давай мерщій за мною.

Чомусь на цей раз Данькові здалося, що лаз став затісний для нього. Він ледь протискався вузьким отвором, підтягуючись руками, між вологою землею русла і стінами закам’янілої землі. Через декілька хвилин хлопець, чхаючи і протираючи очі від пилу, насилу видерся за стіни замку. Невдовзі в отворі з’явилася замурзана голова Тиміша. Данько глянув на вкриту пилом і грязюкою мармизу свого товариша й зареготав:

— Ну ти, як чортяка з пекла, на світ Божий висолопився!

— На себе краще подивись, — ображено прошипів Тиміш, струшуючи з себе бруд.

Хлопці підхопили рибальські лахи та з насолодою дихаючи свіжим ранковим повітрям, побігли до очерету, за яким заманливо блищали під першими променями сонця річкові води.