Розділ «Частина I Таємниця стародавньої фортеці»

Через деякий час хлопець помітив, що річка попереду звертає кудись убік, — виходило, що за цим поворотом вона вже буде прямувати не до Козацького Яру.

Данько зітхнув, узяв весла і спрямував човен до берега.

Розпрощавшись із човном, Данько викупався, змив із себе бруд, напився води з джерельця і сміливо відправився у відкритий степ у той бік, де мало бути пересохле озеро, а за ним — Козацький Яр.

Данько пройшов вже добрячих дві милі. Дуже хотілось пити і їсти, але найстрашнішою була спека. Звісно, він міг відпочити до вечора, але бажання врятувати своїх друзів і весь замковий люд гнало його все далі й далі.

Степ навколо був рівний, без жодного дерева чи байраку. Невдовзі Данькові почало здаватися, що він кружляє на одному місці. Він вже просто брів навмання, мов човен без вітрил, загублений у безмежному океані. Гортань його пересохла, дуже хотілося їсти, а сили швидко зникали, немовби випарені розпеченим сонцем.

Раптом світ у очах Данька погас, перед очима все попливло. З останніх сил він схопився за Печать Зберігачів, що висіла в нього на шиї, захитався і впав обличчям у пожовклу від сонця суху степову траву.

— Ну що, бідака, очуняв? — знайомий голос прилетів немовби здалеку до Данька. Відчувши на губах присмак води, Данько захрипів і почав жадібно пити. Вода повернула йому сили. Він відкрив очі — і прямо перед собою побачив обличчя козака Голоти. Данько спробував підвестися й закрутив головою, здивовано озираючись навкруги. Була ніч, навколо змикалася стіна зі стовбурів високих розлогих дерев. Десь поблизу чулося хропіння коней. Козак Голота підтримував долонею голову хлопця, а іншою рукою простягав йому гарбузову флягу з водою.

Данько кліпав очима, поволі приходячи до тями. Він намагався згадати, як потрапив сюди, але нічого зв’язного на думку не приходило. Немовби зрозумівши безсловесне запитання в Данькових очах, козак Голота промовив:

— Тут наші двоє козаків у бекеті, або нічній сторожі, навколо Яру проїжджали, раптом відчули, що коні їх кудись у степ несуть, хлопці самі не зрозуміли, чого їх туди потягнуло, бачать — а там ти непритомний лежиш. Ось козаки тебе до Яру й відвезли.

Данько потер кулаками свої очі й сів. За спиною Голоти він побачив близько двох десятків козаків, що сиділи навколо великого вогнища. Над ватрою кипів казан. Тут Данько пригадав, що хоче їсти, навіть потягнувся носом до киплячого казану.

— Ось тепер я бачу, що ти зовсім очуняв! — засміявся Голота й гукнув до козаків:

— А ви що розсілися, дайте братчикові нашої кулеші!

Хтось з козаків зачерпнув великою дерев’яною черпалкою добру пригорщу кулеші, відрізав кривим захалявним ножем окраєць хліба і приніс хлопцю.

— Ось, поїси добряче, а потім розкажи, яким робом тебе до нашого Яру занесло, — весело сказав козак Голота, але в його словах відчувалося щире занепокоєння.

Данько узяв до рук у дерев’яну ложку.

— Хліб та сіль… — ледве промовив він.

Вичекавши певний час, достатній для того, щоб кулеша охолонула, Данько почав сьорбати. Із кожним ковтком сили поверталися до нього. Доївши повну миску, Данько попросив ще. Козаки навколо зареготали, але той, хто був за кашовара, знов щедро насипав Данькові нову порцію. Хлопець справився і з нею. Весь цей час козаки уважно дивилися на нього.

— Бачите, який козарлюга до нашого кошу приєднався, тільки ось сам усю кулешу з’їв! — весело сказав Голота і звернувся до Данька: — Ну, а ти що нам розкажеш?

Данько, наскільки це йому вдалося, розповів про останні події в замку та про свої пригоди.

Запала мовчанка.