Розділ «Частина I Таємниця стародавньої фортеці»

Хлопець непомітно проскочив провулком поблизу площі. На ній юрмилися замкові мешканці, оточені воїнами магістра. Данькові здалося, що він побачив серед натовпу свого друга Тиміша. Серед вояків крутився на коні сам магістр, роздаючи накази.

По всьому було видно, що замкова залога нічого не підозрювала й була захоплена зненацька. Хіба на вежі, де завжди знаходилася посилена сторожа, ще дзвеніли шаблі.

Ось і замкова брама. Вона була зачинена, а поруч гарцювали на конях чорні вершники.

Данько закрутився на місці, не в змозі дати собі ради.

— Стій! — раптом почув він у себе над головою різкий оклик. Здоровезний вершник з’явився перед ним так непомітно, що Данько аж присів із несподіванки.

Гострим списом вершник цілився прямо дитині в груди. Хлопець, недовго думаючи, схопив у жменю пил та пісок з дороги й пожбурив у широкі ніздрі коня. Кінь на мить рвонувся кудись у бік, але, стриманий досвідченою рукою, став дибки. Прямо над головою Данька піднялися тяжкі копита. Він побачив навіть підкови, набиті на жовті копита, кожне з яких могло запросто розчавити його.

Хлопець відскочив назад, і широке лезо списа, на держаку якого розвивався вузький прапорець із зображенням хреста, навколо якого звивався дракон, встромилося прямо біля його голови в саманну стіну будинку.

Данько намагався проскочити повз вершника, але той спрямував свого коня так, щоб притиснути хлопця до стіни. Відкинувши за спину незручний у такій тісняві спис, вершник вихопив тяжкий палаш і заніс його над хлопцем.

Данько закрив голову руками, заворожено дивлячись, як у повітрі блищить широке гостре лезо бойового палаша. Вершник вишкірив зуби в недобрій посмішці. Раптом десь вдалечині почувся виляск, і жорсткий вираз його очей змінило розпачливе здивування. Данько побачив, як прямо посередині панцира вершника з’явилася дірка. Палаш випав із його рук, він захитався і звалився з сідла. Кінь поскакав далі по провулку, тягнучи за собою вершника, остроги якого зачепилися за стремена.

Данько подивився туди, звідки почувся звук пострілу. Там, на початку провулку, стояв із мушкетом козак Пугач. Одяг його був скривавлений, а мушкет тримав правою рукою, сперши довгий чорний ствол на лікоть лівої.

З іншого кінця провулку бігло декілька кнехтів із алебардами й палашами.

— Тікай, я їх затримаю! — закричав Пугач, забиваючи в мушкет новий заряд.

Данько заскочив між будинками. Він вже знав, куди бігти. Утім, іншої надії на порятунок у нього не залишалося. За спиною гримнув постріл, і кнехт, який кинувся в погоню за хлопцем попереду інших, покотився по землі.

Але Данько вже цього не бачив — він швидко добіг до свого таємного лазу біля стіни і… застиг у розпачі — хтось склав у траві перед входом у лаз добрячий оберемок дров, геть закривши вхід.

Хлопець почав, зриваючи нігті, відкидати тяжкі поліна. Відчай надавав йому сили. І коли кнехти вискочили з-за рогу, лаз було відкрито. Один з них уже підбігав до хлопця, але Данько пожбурив у нього поліном і, мов вуж, прослизнув до лазу. Кнехт сунув руку в темній отвір, хлопець відчув, як рука ковзнула по його п’яті, брикнув ногою та чимдуж поповз уперед. Кнехти збилися докупи навколо лазу, в який годі було протиснутись дорослому чоловікові, і почали штрикати туди списами та алебардами.

Данько повз, ковтаючи пил та бруд, сталеві наконечники списів та алебард позаду нього дряпали землю, шкребли по камінню фундаменту й немовби обпікали на відстані хлопцеві стопи.

У якійсь момент Данько відчув, що застряг. Він заборсався, розгрібаючи навколо себе ґрунт і хапаючи ротом повітря. Нарешті вдалося протиснутись далі. Попереду блимнуло світло, показався вихід. Через хвилину Данько, вкритий пилом і брудом, видряпався з лазу й покотився в рів. Сили зовсім покинули його. Серце хлопця, немов божевільне, калатало у грудях.

Данькові ледь-ледь вдалося заспокоїти дихання. Він підняв голову, щоб роздивитися навкруги, у ту ж мить прямо перед його обличчям у землю вп’ялася довга стріла. Згори, зі стін башти, чулися крики. Данько, мов ужалений, підскочив і почав вибиратися з рову. Зі стіни гримнули постріли, вибиваючи під ногами цівки пилу й розкидаючи грудки землі. Ще дві стріли просвистіли поруч і вп’ялися перед хлопцем у вал.

Данько, петляючи, вибрався з рову і, мов заєць, що тікає від хортів, побіг степом до плавнів. Тим часом вже відкрилися замкові ворота, і кілька вершників поскакали до стіни, у якій був лаз.

Данько щосили біг, ні, скоріше, летів поміж степовими травами, попереду, немов останній порятунок, зеленіла стіна комишу. Зі стіни було добре видно, як стрімко біжить хлопець. Вітер розвивав його біляву чуприну й бив у обличчя. Четверо вершників намагалися відрізати йому шлях до річки. Була би замість дванадцятирічного хлопця доросла людина, то вполювати її було б досить легко на відкритому просторі, але дрібний Данько, останні події життя якого, здавалося, тільки й складалися з набування досвіду різноманітних гонитв, летів, мов блискавка.