Розділ «Частина I Таємниця стародавньої фортеці»

— Та ні, тільки тим, у кого в душі здібність до чар є…

На лаві у світлиці сиділи соцький Заруба, отець Григорій, Голота й Данько. Хлопець уперше був у такому поважному товаристві, тож почував себе трохи ніяково, але намагався триматись статечно, як і всі присутні. Після того, як Голота з хлопцем і незвичним полоненим повернулися до замку, отець Григорій обкурив Данька ладаном та прочитав над ним охоронні від нечистої сили молитви. Полоненого перевертня-вбивцю соцький наказав замкнути у льох і поставити надійну охорону. А ввечері козаки зібралися порадитись про нічну Данькову пригоду.

Деякий час у світлиці тривала мовчанка. Голота сидів, пихкаючи люлькою, а інші уважно дивилися на нього, очікуючи, коли козак добре зважить усі свої міркування.

— Панове, — нарешті сказав Голота, — справа дуже важлива і вкрай непроста. Пси-вбивці просто так, щоб на малих хлопців полювати, з-за Перекопу не вибираються. Хто їх найняв, я сам спробую в полоненого довідатись, але мені треба знати, яким чином малий до замку потрапив?

Якось так повелося, що про це Данькові ніколи не розповідали. Тому соцький та отець Григорій перезирнулися і глянули на Данька. Хлопець напружився й опустив голову. Він відчув, що зараз почує те, що назавжди змінить його життя. Немовби читаючи їх думки, Голота сказав:

— Думаю, Данилові вже час дізнатися про це.

Пан Заруба кахикнув у бороду й почав розповідь про те, що трапилося дванадцять років тому, і як Данько потрапив до степової фортеці. Розповідь ця ошелешила хлопця. Він сидів, кліпаючи очима. Козак Голота прикрив очі, але постава його напружилася, він навіть трохи подався вперед.

Коли розповідь закінчилася, знову запала тиша.

— Пане Голото, — сказав отець Григорій, — здається, ви теж щось знаєте, щось, що може стосуватися й нас, і хлопця.

Голота помовчав. Здавалося, він замислився, чи варто ділитися таємницею зі своїми співбесідниками, але потім махнув рукою, у якій тримав люльку, і почав розповідь:

— Козаки на цих землях здавна по степах та байраках живуть. Отаманів ми собі самі обираємо серед досвідчених воїнів. Кращим з кращих був козак Мамай. Не раз ми просили його стати отаманом, але він усе відмовлявся.

А він, щоб ви знали, був неабияким чаклуном-характерником. Коли і звідки він серед козацтва з’явився — ніхто не знає. Багато чого про нього розповідали, але ніхто не знав, де він живе та де його козацькі стежки пролягають. Час від часу він з’являвся на Січі, ходив з товариством у походи й не раз у найскрутнішу хвилину козаків рятував.

Здавалося, усе він на світі знає. Тримався він якось окремо, хоча й часом бенкетував з козаками після походів, дотепний був, але закінчиться війна — і зникає десь, тільки доходять до козацького коша чутки, де він буває та які дива робить. Тільки з ким і любив він іноді погомоніти, так це зі мною та моїм побратимом — Іваном Шершнем. Славно ми тоді з моїм братчиком Шершнем козакували!

А дванадцять років тому часи неспокійні були — самі пам’ятаєте — турецький султан послав яничарів на Порубіжжя, і вся Перекопська Орда на нас у похід вирушила. Скрутно тоді нам було. То ми за яничарами та ногайцями по степу гасаємо, то вони за нами.

Одного разу ми разом з Богданом Претвичем відбили напад та до Перекопу ворожі війська погнали. Але відбилися ми з побратимом моїм від сотні, по степу кружляємо. Аж раптом — де не взялося — з півсотні ординців! Та за нами в погоню кинулися слід у слід. Коні заморені, ніяк не втечемо від них. Думали, що вже живими не виберемось. Степ відкритий — трава погоріла, ногайці вже ледь не в потилицю дихають. Тільки одна кам’яна баба серед трави біліє — знаєте, їх ще мамаями чомусь називають.

Думали вже ми прощатися один з одним та з цим світом. Бачимо: попереду невеличкий байрак, ми коней пустили — може ногайці по їхніх слідах підуть та нас оминуть, а самі вниз покотилися й рушниці наладнали — як хтось у байрак сунеться — свинцевими галушками привітати. Чуємо: ногайці за нашими конями не погналися — тупіт ворожого чамбулу до нашого сховища наближається. Раптом — тиша. Хруст якийсь почувся, але ні вигуків, ні брязкоту. Тиша запала.

Через деякий час чуємо, що тільки один вершник до байраку наближається. Ми курки звели та хрести свої в зуби взяли, щоб Господь влучити допоміг. Бо, як відомо, людина стріляє, але Бог кулі носить. І ось з’явився над краєм байраку вершник. Тільки замість ординця побачили ми козака Мамая. Сидить собі в сідлі, шаблю скривавлену витирає та посміхається. Ми якось зніяковіли, з байраку вилізли. Дивимось, а навколо — матінко Небесна! — порубані ординці валяються та їхні коні поодинокі бродять і хропуть. Тут нам Мамай і каже: «Хапайте хлопці собі коней та поїхали зі мною, нема часу на сонці пузо по байраках гріти».

Схопились ми на коней та за Мамаєм погнали степом. Але помітив я, що кам’яна баба-мамай десь зникла. Кінь у нього, як вітер, несеться, ногами землі не торкається. «Куди ведеш нас, братчику?» — питаюсь я в козака Мамая. А той і каже: «Ви що, думаєте, що султан оце своїх яничарів та Орду на придніпрянські степи погнав за вашими пропащими головами? Справа в нього тут є, і якщо ми йому не перешкодимо — лихо аж до самих Карпат, а може й далі покотиться».

Промовивши такі дивні слова, погнав він далі коня, а ми з Шершнем за ним. Трапився нам по дорозі загін яничарів, але — диво-дивне! — ми повз них проскочили, ледь чалми їхні не зачепили, а вони повз нас пройшли, немов не три козаки біля них проскакали, а легкий вітерець пронісся.

Під вечір дісталися ми самого Дніпра, до місця, що зветься Кам’яна могила. Поріг реве, навколо каміння височить, ми з коней злізли, і довго нас Мамай вів за собою, між ярами та камінням. Місце похмуре таке навколо, і не знаєш, чи чорти зараз з-під кам’яних брил повилазять, чи ще щось гірше. А Мамай нічого собі, йде впевнено, немов по своїй хаті, — видно, що не раз тут бував…