Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

Юрій відступив на крок, перевів подих, за інерцією дістав із кишені серветку, аби витерти холодний піт із чола. Зненацька його рука зупинилася. На серветці було ім’я. Її довбане ім’я. Сумнівів не лишалося — минулої ночі він убив Ясміну Хіменес.

— Твою мать!.. — не стримавшись, присів, матюкнувся.

Дівчина ворухнулася, розплющила очі.

— До чого тут моя мати? — з наївним гонором перепитала вона, роздерши гострими нігтиками поліетилен і зацікавлено визирнувши до нього.

Юрій рвучко підвівся. Не вигадавши нічого кращого, просто грюкнув над нею віком багажника. Ще раз роззирнувся. То вона жива?.. Обережно відчинив знову. Підтоплене загуслою кров’ю тіло, як і раніше, нерухомо лежало у схованці, очі заплющені, поліетилен цілий…

Йому вже починає ввижатися. І це він убив її минулої ночі. Ще й півдня катався містом із трупом в багажнику, припхався з ним до в’язниці, як із трофеєм…

Із заціпеніння його вивів лемент телефонного дзвінка. Мов ошпарений, зачинив багажник, вихопив із кишені мобільний телефон.

Дзвонив його друг Бен.

— Старий, негайно піднімайся нагору, — швидко заторохтів він. — У нас форс-мажор! І не кажи, що тебе нема, я бачив твою машину, тож знаю: ти вже півгодини як стирчиш на підземній парковці. Що з тобою? Якого біса ти там робиш?

— Усе в нормі, — важко видихнув Юрій. — Я вже йду.

— До нашої клініки припхався Джек Донован! — схвильовано повідомив Бен, щойно головний лікар вийшов із ліфта. — Він уже години півтори чекає на тебе. Сказав: не піде, доки ви не поговорите…

— Грошей на рекламну кампанію не дам, — озвався Юрій, враз пригадавши, де він чув це ім’я: Джек Донован був одним із кандидатів у губернатори штату. — А на нове тіло хай стає в чергу, як усі.

Бен остовпів.

— Бачу, ти й уявлення не маєш, що відбувається, старий. Джек Донован ненавидить нас і будує свою передвиборну кампанію на аморальності наших трансплантацій. І за сумісництвом він — окружний прокурор. А оскільки нещодавно пішла з дому й не повернулася одна з наших колишніх пацієнток… здогадайся з двох разів, про що він з тобою розмовлятиме?

— Ясміна Хіменес?.. — вирвалося у Юрія.

Бен здивовано глянув на нього.

— Ти пам’ятаєш її ім’я?

Джек Донован виявився міцним присадкуватим чолов’ягою років п’ятдесяти на вигляд із розкішним, хвацько зачесаним догори чубом, геть посрібленим сивиною. Рівний орлиний ніс, масивна, добре розвинута нижня щелепа. Трохи заширокий торс. Плечі і руки сильні, жилаві, з рельєфними, дещо перекачаними м’язами, що виказувало в ньому колишнього військового або ж затятого спортсмена. Довершували образ живі карі очі, котрі могли свідчити, що він іще й неабиякий стратег.

Донована вважали переконаним республіканцем. Свого часу він виринув наче нізвідки, і його політична кар’єра почала стрімко набирати обертів. Наразі ж він бачив перед собою губернаторське крісло. Але корпорація «ТІЛО™» уболівала за його опонента Роберта Ван Хелла — хирлявого хлопчину-демократа, що походив із якоїсь виродженої аристократичної сімейки (політичні уподобання в котрій, судячи з усього, також передавалися у спадок) і тепер непевно крокував у політику, хоч (швидше за все) його просто штовхали. Парадокс полягав у тому, що нерішучий Ван Хелл не мав і десятої частки запалу різкого й харизматичного Донована, але був на боці трансплантацій свідомості.

І зараз Донован сидів за робочим столом Юрія.