Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

Доктор Паскуда зупинився. У голові паморочилося від смороду паленої гуми, розплавленого асфальту та страхів усіх цих людей. Хтось усередині нього благав про пощаду, вмовляв припинити це раз і назавжди, байдуже, яким чином.

Дарма він пішов на це сам. Йому потрібна була допомога. Він уперше наважився попросити і наштовхнувся на неприступну завісу байдужості. Останнє, що запам’ятав, це те, як намацав у кишені мобільник і набрав номер Бена.

Прокинувся вже в операційній. Бен усе зробив правильно. Болю більше не існувало. Щезли й випарувалися голоси. Сама лише приємна полегкість, прозора спустошеність, насторожена тремтлива тиша. Минулося. Усе позаду. А на сусідньому столі, дбайливо вкрите білим простирадлом, лежало тіло молодого й здорового чоловіка, яке вони приготували для Ентоні Келлера. Вони ще тоді вирішили — хай воно хоч зовні буде не схожим на нього, колишнього…

Мить — і тіло розплющило очі. Обвело каламутним поглядом стерильне приміщення операційної. Зупинило його супроти доктора Паскуди.

— Треба купити щось дружині на подарунок, — повідомило йому, наче давньому знайомому. — У нас четверта річниця шлюбу.

Решту дня доктор Паскуда ходив блідий, посірілий, наче з хреста знятий.

Ніхто з ним не розмовляв. Бен якось дивно озирався.

— Не можна мати дві душі одночасно. Навіть на кілька хвилин не можна, чорт забирай! — просичав Шаман, щойно вони лишилися вдвох у його кабінеті.

— Якось та й буде… — без емоцій відказав доктор Паскуда.

— Чи ти збожеволів, старий? — Бен не зводив з нього круглих вирячених очей. — Це диво, що ми тебе довезли! Міг би сконати просто там, у заторі на перехресті… Не роби більше заради них такого. Але, як робитимеш, щоб покликав мене з собою!

Доктор Паскуда стомлено всміхнувся. Свідомість Келлера висотала з нього добрий десяток років життя. І він дуже хотів сподіватися, що справа буде того варта.

Але зараз його непокоїло інше. Він надурив старого служаку Мілфорда. Сказав, що просто огляне тіло, а сам викрав із нього душу. Виніс її в собі, бо знав, що біля виходу поставлять до стіни й обшукають, як колись. Ледь не сконав од чужих спогадів. Він украв. Утім, доктор Паскуда не сумнівався: якщо надіслати їм відеозапис, це перестане бути крадіжкою.

Того ж таки дня помічник окружного прокурора Генрі Мілфорд отримав дивний пакунок кур’єрською поштою. Як зворотна адреса на ньому стояли реквізити портлендської клініки-філії «ТІЛО™». За хвилину мала розпочатись екстрена нарада з цього питання, тож на роздуми в нього не лишалося часу. Мілфорд щодуху помчав до конференц-зали, на ходу зриваючи з «дарунка» цупкий пакувальний папір.

Шеф портлендської поліції та окружний прокурор уже сиділи на своїх місцях, про щось нечутно перемовляючись. Ушанував їх своєю присутністю мер міста та ще кілька поважних посадових осіб. Однак Мілфорд цього разу вирішив обійтися без узвичаєних вступних почестей та цілунків у дупи — адже він мав важливий доказ, котрий докорінно змінював хід усієї справи.

— Прошу вибачення, панове, що перериваю вашу розмову, та щойно я отримав відеозапис однієї з трансплантацій свідомості, котрими займається злочинна корпорація «ТІЛО™», — й, не очікуючи їхнього дозволу, він дістав із конверта крихітний чіп і вставив його до відеосистеми. Запізніло побачив — на зворотному боці конверта був напис незграбною рукою шульги: «Тіло можете не повертати».

Запала тиша. Пішов відеозапис. Просторою конференц-залою чомусь розляглися млосні жіночі стогони й зітхання. За мить до жіночого голосу доєднався знайомий чоловічий. Обличчям Генрі Мілфорда почали неквапом розповзатися бурякові плями. «Що відбувається в операційній? — пригадав він свої слова. — Мабуть, щось до біса сороміцьке та непристойне, га?..»

На широкому нанокристалічному дисплеї шеф портлендської поліції по-тваринному злягався з дружиною мера.

Вимкнувши світло у своєму кабінеті, доктор Паскуда зачинив двері й рушив коридором до ліфтів. Коли ж проходив повз відділення інтенсивної терапії, куди з операційної перевели реанімованого Ентоні Келлера, мимохіть зустрівся поглядом із його дружиною Маргарет. Вона здійняла руку, та одразу ж безсило її опустила. Вочевидь, чекала на нього довго, а щойно побачила, розгубилася.

— Ви врятували йому життя. Я… він… я не знаю, що сказати…

— Не кажіть нічого. Свого часу я вбив багато хороших людей, а сьогодні сам ледь не помер заради чоловіка, якого зневажаю. Тож не кажіть нічого, добре?