Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

Утім, таке їм поки що не загрожувало. Принаймні, доки прості смертні не натішаться їхнім крамом. Адже люди, яких із певних причин не влаштовували власні тіла, фанатично складали гроші, аби зрештою опинитися на операційному столі котрогось із розрекламованих центрів.

Ціна питання була різна. Починаючи від вартості новенької «хонди»-мрії-менеджера-середньої-ланки (тіла економ-класу) — й аж до астрономічних сум, які зазвичай викладають багатії за щось на кшталт персонального гелікоптера з реактивним двигуном або ж просторої білосніжної вілли на березі Малібу (так звані VIP-тіла). Іноді — двох вілл на березі Малібу в комплекті з двома гелікоптерами. Усе залежало від коефіцієнту якості донорського тіла.

«Коефіцієнт» обраховувався за допомогою спеціально розробленої комп’ютерної програми, що аналізувала фізичні характеристики донорських організмів: вік (молодші тіла, звісно, коштували дорожче), статеву приналежність (хоч як це дивно, сильна стать становила переважну більшість замовників, тож певний час навіть існував дефіцит на добротні чоловічі тіла спортивної статури), шкідливі звички та генетично-спадкові хвороби. На замовлення пацієнта допоміжна програма-сателіт могла паралельно визначити й коефіцієнт краси його майбутнього тіла за десятибальною шкалою, орієнтуючись на еталонну зовнішність знаменитостей кінця минулого століття. Найбільш рідкісним і коштовним зразком жіночої вроди досі вважалася голлівудська кінозірка італійського походження Моніка Белуччі в орієнтовному віці двадцяти п’яти років. Щодо ідеалу чоловічого тіла думки опитаних розкололися: частина вболівала за спортивну мужність боксера-важковаговика Володимира Кличка, решта — за романтичну інфантильність солодкоголосого Енріке Іґлесіаса. У будь-якому разі, вибір лишався за клієнтом, що сплачував гроші.

Трохи важче доводилося родичам і друзям осіб, котрі зазнавали трансплантації свідомості. От виходить до тебе якась незнайомка і каже, що вона твоя мати (дружина/коханка/донька/сестра). Та шок невдовзі минав. З’ясувалося, що людська свідомість здатна неймовірно швидко пристосовуватися до нових середовищ існування — за лічені дні душа обживала тіло, як земля просідає на кладовищі: вертала собі колишню вдачу, тембр голосу, колір очей, манеру їсти, рухатися, розмовляти. Людина знову ставала собою, але здоровішою, вродливішою, молодшою, тілесно досконалішою. Ніхто з близьких уже не відчував незручностей, називаючи її на ім’я. Натомість такі речі, як шарм, чарівність, почуття гумору чи добра вдача, на жаль, не належали до фізичних характеристик і реципієнтам від донорів, як правило, не передавалися. Власне, як і негативні риси характеру донорів. Це, в свою чергу, й дало можливість сміливо формувати донорські фонди з тіл злочинців, засуджених до найвищої міри покарання.

Строк придатності нового тіла позиціонувався як умовно необмежений, але часом траплялося так, що донорські організми «псувалися» й виходили з ладу вже за кілька років, починали хворіти, старіти й зсихатися просто на очах. То були рідкісні запізнілі відторгнення, причин яких спеціалісти центрів із питань трансплантації свідомості не знали. Утім, на такі випадки медична корпорація мала в своєму штаті кілька спритників-юристів, котрі однією лівою могли «вкласти на лопатки» будь-якого державного обвинувача чи випадкового громадського захисника й красномовно довести в суді, що відторгнення мало місце внаслідок, скажімо, несприятливої екологічної ситуації або ж нездорового харчування пацієнта. Якщо протилежна сторона так само винаймала дорогого адвоката й, що найгірше, погрожувала розголосом у пресі, справу зводили на пси, а тіло без зайвого галасу замінювалося на новеньке.

Однак такі відторгнення траплялися досить рідко. І їх можна було розпізнати заздалегідь: пацієнт починав марудити світом, поволі опускався на саме днище затяжної депресії, намагався завести розмови з родичами, друзями, знайомими й незнайомцями про самогубство, а на останній стадії переставав упізнавати себе у дзеркалі. Хоч насправді дзеркала показували те, що й мали показувати: нове пересаджене тіло. Але свідомість пацієнта відмовлялася визнавати його за власне, для неї тіло лишалося таким, як було раніше.

У центрах із питань трансплантації свідомості добре знали про ці побічні ефекти, такі собі непередбачені наслідки хірургічних втручань, коли бездоганно налаштована система раптом давала збій. Але про них уникали говорити, їх старанно замовчували, а між собою іноді скромно називали «залишковими явищами» й усіляко намагалися не привертати до них уваги громадськості. Крім того, відсоток «залишкових явищ» був порівняно невисоким — п’ять-шість відторгнень на чотири сотні вдалих операцій. Чому під час періоду адаптації йшло відторгнення, достеменно не знав ніхто. Більшість фахівців пояснювала такі випадки «специфікою донорського матеріалу»: не всі донори літали на крилах щастя від того, що їх тіло стане помешканням комусь іншому, дехто просто панічно боявся смерті-утилізації. Цей останній страх-біль-відчай намертво закарбовувався в клітинах тіла, проникав у молекули лейкоцитів та еритроцитів, умів зачаїтися у нейронах мозку, м’язових волокнах, осідав невидимою пилюкою в найдрібніших порах на шкірі, і годі було його позбутися.

Доктор Паскуда вважав, що «залишковими явищами» були розпорошені фрагменти душ донорів, котрі не хотіли покидати свої тіла. Або ж трансплантологи з якогось дива припускалися помилок під час стерилізації донорських тіл, і частки колишньої свідомості лишалися в організмі, поволі отруюючи нового власника. Хоч іноді траплялося й навпаки: свідомість пересадженого виявлялася занадто слабкою, аби впоратися з новим тілом, почувалася в ньому, наче загнаний ув’язнений звір, і зрештою мала на меті лише одне — вибратися з нього за всяку ціну, як із осоружної темниці…

Звісно, така точка зору не мала ані найменшого шансу бути взятою до уваги. Та, за іронією долі, саме ефект «залишкових явищ» і спіткав тих нещасних шістьох, що обрали цей сонячний день для того, аби звести рахунки з життям у чужих тілах. Зокрема й такого собі Ентоні Келлера, котрий, за словами його дружини, ніколи не мав суїцидальних нахилів. Він надто любив себе. Утім, доктор Паскуда розумів: будь-яка любов миттю втрачає сенс, коли помираєш від раку. І він надовго запам’ятав той день, коли на його операційний стіл уперше поклали програміста на ймення Ентоні Келлер. Уся клініка запам’ятала, оскільки цьому передував доволі гучний скандал.

Того дня їхній донорський фонд нарешті приймав довгоочікуване поповнення — молоді, сповнені сил і здоров’я тіла кількох засуджених до вищої міри покарання. Вищу міру вони отримали за те, що свого часу спробували прикинутися пацієнтами і зняти прихованою камерою процедуру пересадки свідомості в клініці, котрою керував доктор Паскуда. Однак їх упіймали й віддали під суд. Саме там і з’ясувалося, що обвинувачені працювали репортерами у відомому громадсько-політичному виданні під назвою «Інсайдерс», котре давно збирало компромат на корпорацію «ТІЛО™». Задіявши своїх найкращих юристів, корпорація пустила з торбою по світу те громадсько-політичне видання, а для виконавців домоглася трансплантації — найвищої і, на жаль, незворотної міри покарання.

Тіла привезли живими. Дві жінки й четверо чоловіків. Одна жінка билася в істериці, інша молилася, з чоловіків двоє кричали, що подадуть на апеляцію, третій напружено мовчав, а четвертий весь час крутив головою, озирався — вочевидь, планував втечу. Доктор Паскуда придивився до нього уважніше: невже справді думає, що звідси можна вибратись? Однак той не думав — просто знайшов нагоду, вирвався з рук санітарів і що було сили побіг. Доктор Паскуда кинувся за ним.

Він наздогнав утікача вже на підземній парковці, звалив того долілиць між «хондою» й «шевроле» і міцно скрутив йому за спиною руки. Проте бранець вивернувся — заледве чи для порятунку, бо про спасіння вже не йшлося, а просто щоб глянути у вічі своєму переслідувачу.

— Будь ласка, не треба вбивати!.. — прохрипів він.

Доктор Паскуда на мить зупинився. Перевів подих, обхопив пійманого зручніше за ноги і потягнув до ліфта, як лантух, набитий непотребом.

В операційній, коли його вже прив’язували, бранець знову почав проситися:

— Відпусти! Я дам тобі все, що завгодно, в мене є зв’язки, гроші, багато грошей, тільки відпусти!..

Лікар мовчки продовжував готувати його до операції. Крім них, у приміщенні не було більше жодної живої душі з персоналу — тільки він і цей репортер.

— Та що ти за людина така?! Послухай!..

Доктор Паскуда перевірив пута на його руках та ногах і міцно зачинив двері.

— Я не людина.