Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

— Чи міг би я глянути на тіло? — знічев’я поцікавився доктор Паскуда, відвівши погляд кудись убік, до дешевих принтів, зроблених за подобою знаменитих полотен доби Відродження, котрі бозна-як опинилися на стінах цього нікому вже не потрібного, забутого місця, придатного хіба що для вирізання апендиксів.

Мілфорд сполотнів. Чомусь знову пригадалася Green Card.

— Ви сумніваєтесь, що ми маємо тіло Келлера?

— Як можна? — здивовано перепитав гість, повернувшись поглядом до співрозмовника. Згадав про обережність: здається, цих вартових псів навчали розрізняти брехню за самими лише порухами очей. — Ви ж сказали, що маєте. Отже, маєте. Ким би я був, якби засумнівався? Мені лише треба оцінити ступінь пошкодження тіла для звіту. Ви сказали, від нього мало що залишилось…

Мілфорд помітно розслабився.

— Ну, знаєте! — щось підказувало йому — угода майже в кишені. Треба ще тільки трохи повихилятись. — Я, знаєте, не вирішую таких питань.

— Облиште, містере Мілфорд. Ви помічник окружного прокурора і не вирішуєте таких дріб’язкових питань?

Коли вони в супроводі горилоподібного санітара увійшли до місцевого моргу, холодильні агрегати в котрому через брак фінансування часто виходили з ладу, в приміщенні стояли настільки неймовірні у своєму багатому розмаїтті пахощі, що Мілфорд враз похитнувся, несвідомо зробив крок назад, судомно затулив писок хустинкою. Санітар недобре скосився на нього. До трупного смороду неможливо звикнути, але можна навчитися майже не дихати. Мілфорд не вмів, йому вадила задишка. А лікар, схоже, втрапив сюди не вперше.

Доктор Паскуда крадькома обнишпорив поглядом усе довкола. Треба ж, тут майже нічого не змінилося. Полущена фарба, вищерблена цементна підлога і поїдений бризками якоїсь невідомої речовини метал. Зараз він уже знав, що то була соляна неорганічна кислота…

— Проси! — знову озвався із закамарків свідомості гучний, страшний у своїй ненависті голос. — Проси мене про допомогу, про милість! Проси, як Бога!..

Він знав, що просити було не можна.

Знову пролунав моторошний тріск, помножений на тваринний біль…

Тіло Келлера виявилося кривавим місивом із м’яса, сухожиль і кісток, у котрому вже не вгадувалося нічого людського, навіть бирку з ім’ям почепити не було куди. На мить гість наче розгубився — вочевидь, він засумнівався в автентичності решток. Але санітар ледь помітно кивнув, і дивакуватий лікар неквапом узявся надягати гумові рукавички. У мертвому кривавому місиві справді досі жевріла душа.

Генрі Мілфорд зробив кілька зрадницьких дрібних крочків назад. Справді, йому ж необов’язково на це дивитися? Доки доктор Паскуда оглядав тіло, помічник окружного прокурора встиг збігати ще за одним гамбургером та колою. Подібні оборудки неабияк виснажували його, а коли він почував зрадливу слабкість у ногах, дошкульне поколювання в пучках пальців, туманно-дратівливе запаморочення, то не міг думати ні про що, окрім їжі. Дружина завзято лаяла його за це хворобливе ненажерство, тож він уникав наїдатися вдома, навіть до холодильника вночі не прокрадався, зате цілком віддавався своїй згубній пристрасті на роботі, дарма що часом від неї нудило.

Мілфорда не було якихось хвилин десять. Горилоподібного санітара не влаштовувала його зарплатня, тож він вийшов «перекурити» хвилин на п’ять.

Цього для доктора Паскуди виявилося більш ніж достатньо.

Ще ніколи він не їздив так швидко вулицями цього млосного, велетенського, завжди напівсонного міста, затягнутого поволокою барвистих автомобільних корків. Зиркнув на годинник. У нього лишалося хвилин п’ятнадцять, не більше. Ще мить — і він знепритомніє просто за кермом. Перед очима узялися якісь чудернацькі спалахи й миготіння. Залунали незнайомі роздратовані голоси. Він ледь стримав бажання зазирнути до дзеркала. Раптом нестерпно захотілося розвернути кляту автівку на сто вісімдесят градусів, вилетіти зі своєї смуги на зустрічну й щосили вгатитися в бетонну стіну торговельного центру неподалік…

Щойно доктор Паскуда зрозумів, що от-от зробить це, різким поштовхом з’їхав на узбіччя, тремтячою рукою заглушив двигун. Спробував перевести подих. Із автівки не виходив, а виповзав. Якась жінка пронизливо закричала, коли він вибрався на проїжджу частину й, заточуючись, пішов між машинами.

— Будь ласка, доправте мене за місто, — звертався до кожного вікна, кожного перехожого, та люди його сахалися, похапцем підіймали скло, пришвидшували крок, намагалися якомога скоріше поїхати звідси чи перейти на інший бік вулиці, однак затори години пік не випускали їх зі своїх чіпких обіймів, роблячи свідками й співучасниками чужої безпорадності.

Зустрічні автівки скажено сигналили, водії матюкалися й знову тиснули на клаксони, кленучи божевільного, котрий ліз їм прямісінько під колеса, а жодного патрульного полісмена, що міг би з ним розібратися, як на лихо, не знайшлося неподалік. От воно завжди так. Як вони потрібні, їх ніколи нема.