Розділ «Вiкторiя Гранецька Тiло™»

Дідові він нічого не розказав. Кілька наступних днів у нього ще стояла перед очима гола лісова жінка та її чоловіки, а потім він знову став дитиною й подався шукати дитячих розваг. Збирав солодку дику малину, крислаті гриби й цілющі трави, перегукувався з лісовими птахами, наскакував із розгону в скрижанілий потік шумливого Черемошу, лякав верескливих жаб і напівсонних дурних риб та відчайдушно мріяв про друга, з яким можна було б розділити ці нехитрі забави.

А час невпинно летів. І от уже сповнилося Юркові десять років, а вони з дідом так і жили відлюдниками в непримітній гущавині лісу, остерігаючись усіх і кожного. Одного ранку був собі змайстрував Юрко дерев’яну клітку-колесо й упіймав на сильце в лісових хащах руде схарапуджене білченя. Із пухнастого бранця міг вийти неабиякий друг. Аби лишень його приручити. Юрко запустив білченя в клітку і дуже тішився, споглядаючи, як воно несамовито взялося до бігу й замайоріло в колесі вогнистою стрічкою. Білченя думало, що втікає, а саме літало по колу, наздоганяючи власний хвіст. Так тривало, доки на Юркове плече не лягла важка дідова рука.

— Відпусти білку.

Малий здригнувся, сполохано скочив із місця, ще не уявляючи, чим має виправдовуватися, проте знав — дідові варто казати лише правду.

— Я б відпустив! Я лишень хотів ще трохи подивитись, як вона грається!..

— Вона не грається. Це ти граєшся.

Білченя було негайно випущене на волю. Та навряд чи воно прийшло до тями — мабуть, так і втікало до кінця своїх білчаних днів…

Із того часу, як щось ставалося недобре у його житті, Юрко завше собі злісно нагадував: «Це тобі за білку, сучий сину!» І як кілька днів по тому до їхньої хати вдерлися троє озброєних чоловіків і зарубали діда, що пробував боронити господу, малий, ховаючись під лавкою, крізь сльози подумав: це ж вони прийшли мститися за білку й через те відібрали у нього діда. І тільки згодом, коли минуло багато-багато років, до нього прийшло розуміння, що він не сам-один такий, у кожного в житті є така забута, припорошена пилом провини власна білка, за яку належить розплачуватися до скону віку. От тільки білки такі коштують дуже дорого, і майже ні в кого немає аж таких статків, щоб від них відкупитися раз і назавжди…

— Утікай, Юро… — прохрипів дід, спливаючи кров’ю на підлозі, доки хатою нишпорили убивці.

Малий затиснув собі рота рукою, аби стримати зрадливий непроханий крик, зсередини просилися сльози, йому було шкода діда аж до ріжучих спалахів в очах, а втікати не хотілося, та й не було як — у дверях стояв на сторожі плечистий велетень-чолов’яга з рушницею навскоси.

— Я не можу, — ледь чутно прошепотів Юрко.

— Ти можеш! — сердито наказав дід і завмер у калюжі з крові.

На його люті слова озирнулися вбивці, почали обступати лавку, що під нею ховався хлопець, наставляли до неживого діда рушниці, грозилися, казали комусь виходити, або вони зараз же стрілятимуть.

Коло стискалося. Малий зачаївся. І як один із нападників раптом посковзнувся на ще гарячій дідовій крові й упав обличчям просто під оту лавку, Юрко стрибнув йому на широку спину, відштовхнувся від неї руками-ногами й злетів у повітря. Його тіло зробилося пружним, легким, гнучким. Дерлося на кручі, обсипало камінь, перелітало над прірвами. Десь віддалік лунали постріли, грубі вояцькі крики. Та він не зважав, наче йшлося вже не про нього, просто тікав щодуху, не озираючись.

Кілька наступних днів привиддям тинявся лісами, на ніч забивався в гірські ущелини, здригаючись від кожного шереху, остерігаючись власної тіні. Щезники й мавки більше йому не являлися. Переінакшився й ліс — по смерті діда він раптом став похмурим, чужим, загрозливим, щомиті готовим підстерегти, накинутися, проковтнути.

Третьої ночі голод і страх вигнали малого з криївки. Юрко знав, що мусить вертатися до людей. Перебрався через струмок. Зупинився біля кам’яних мурів високої фортеці, схожої на монастир. Звів очі в нічне серпневе небо, що з нього зграйками обсипалися дрібні, як горох, зірки. Завив на молодий місяць. Тиша. А на ранок біля воріт притулку знайшли наляканого, ледь живого хлопця, що дрижав від холоду. Прийняли. Так він втрапив до сиротинцю.

Першою, кого він побачив, як прийшов до тями на вузькому твердому тапчані притулку, була та лісова жінка. Щоправда, тут вона не ходила голою. Як і всі дорослі, що опікувалися сиротинцем, лісова жінка мала довге чорне убрання й суворо-смиренний, дещо зверхній вираз на блідому, тепер чомусь зовсім негарному обличчі. Розкішне вогнисто-руде волосся цнотливо ховала під вейлом — чернецьким головним убором із минулих століть.

Жінку належало кликати сестрою Стефанією.

— Прокинувся? — в маленьких, глибоко посаджених очицях черниці зблиснув недобрий вогник. — Маю розмову. Те, що ти колись бачив у лісі…

— Я нічого не бачив, — обірвав її на півслові Юрко.