Розділ «ІV Мапа»

— Тобі ж не подобається, правда?

Питання Таміли його злякало.

— Я не знаю. Правда… Але ти ж граєш.

— І не має значення — що?

— Майже.

— Майже… Отже, щось подобається?

— Ти…

— Ой, як смішно…

— Ні.

— Що — ні?

— Не смішно. І не сумно. Добре.

— Найсмішніше те, — сказала вона, — що й мені добре.

Йому було тривожно на душі. Треба було починати нове життя, а Назар не знав, як. Влаштуватися на роботу, але яку? Вантажником? Поступити переростком в якесь училище, де навчають робітничих спеціальностей? Тепер був третій період їхніх стосунків, коли зустрічалися рідше, розмовляли, згадували дитинство і Назар боявся сказати щось таке, що сполохає цю дівчину, раз і назавжди обірве їхнє дивне спілкування.

Дивне, але без нього він уже не міг жити.

У Таміли була тільки мама, викладачка музичної школи в місті на Полтавщині. Вона розповідала про неї з якоюсь особливою ніжністю. І трохи сумом. Бо мама мала б стати, на її думку, відомою піаністкою, і не стала. Зустріла хлопця, водія-далекобійника, від якого тільки й лишилася вона, Таміла. Він не повернувся з якогось рейсу, тобто повернувся, щоб лише розрахуватися з роботи, бо в далекому місті, десь у Прибалтиці, знайшов своє щастя.

Як було розказати цій дівчині про свою сім’ю? Як привести в неї цю дівчину? Він щось вигадував, розповідав про школу, про те, що працював на будівництві… Іноді виникало бажання розповісти геть усе — і про життя своє непутнє, безтолкове, тепер він це розумів, і про колонію, і про пияка-батька, і про матір, а далі — будь що буде. Стримувало, щось стримувало, і те щось було коханням до Таміли, побоювання її втратити. Таміла якось зізналася, що пережила вже закоханість, сказала, що вже не дівчина, він мусить це знати… Ця дивна, більш ніж дивна, як для їхнього часу, щирість, якась обеззброююча наївність його зворушили і… І мовби зв’язали по руках і ногах. Потрібно було в душі посміятися, але сміх не приходив. Знав одне — цю дівчину він ніколи не втратить, не повинен, не має права втратити.

Тут у його житті, сумнівах, сум’ятті, бажанні щось змінити, прийняти якесь кардинальне рішення й виник цей сусід-професор. З пропозицією про крадіжку. Якоїсь дурної, але потрібної йому карти. Виник шанс отримати цілу тисячу доларів. Вони були йому вкрай потрібні. Зробить ту крадіжку в далекому селі на забутому Богом Поліссі й на цьому остаточно зав’яже. Гроші були потрібні на одежу, бо являвся перед Тамілою в одних і тих же курточці й джинсах, й на хабар за майбутню роботу — охоронцем на тому ж ринку, де працювала мати.

…Ось і те село. Назар побачив спочатку табличку на узбіччі шосейки «Вас вітають Загоряни», потім, як розповідав той професор, вигулькнуло кладовище й перші хати. За інструкцією замовника Назар попросив спинитися при в’їзді в село, вийшов, озирнувся. Село як село. Ось, певно, й та вулиця, якою треба йти з кілометр-півтора, а тоді повернути наліво. Так і зробив. На двох довженьких вулицях зустрів кілька людей. Це було на руку. Мав точний опис і навіть сяке-таке креслення, як дістатися до потрібної вулиці. А вулиця, запевнив професор, бокова і глуха. Всього чотири будинки на ній і один з них, крайній, неподалів од річки, той, що йому треба. Ось і він — гарний будиночок, як для села, щойно зведений, але з усього видно — незаселений. Йому явно пощастило, бо на подвір’ї нікого нема. І звуків ніяких не чути, отже, роботи не ведуться. Ось і літня кухня. Ризикнути й перевірити, чи вдома старий з чудернацьким іменем Їгон? Професор-замовник казав, що дідок дома сидіти не любить, може бути або в сина, або у свого майже такого самого за віком друга. Професор інструктував — при зустрічі спитати, де живе такий-то й такий, назвав при цьому кілька імен місцевих жителів.

Назар переліз через паркан, зайшов на подвір’я, наблизився до літньої кухні. Трохи з осторогою шарпнув за двері. Зачинено. Придивившись, визначив — замок такий, що знешкодити його проблем не буде. Дістав в’язочку відмичок (добре, що не викинув, як було хотів) і через дві-три хвилини вже заходив до кухоньки. Маленької кухоньки, прохолодної, із грубкою, ліжком, лавочкою, столом і тумбочкою. Все. Ліжко застелене, під грубою старою ковдрою той самий заповітний матрац, у якому дід Їгон береже свій скарб. Ага, ось і отвір. Назар засунув руку, пошукав, повертів туди-сюди рукою. Не намацав нічого. Жодного предмета. Вийняв руку, ага, ось і ніж на столі. Не втримався, розпоров матраца. Нема ніц. Може, дід переклав у тумбочку? Але обшук тумбочки нічого не дав. Обшукав і невеличку поличку над ліжком, і навіть грубку. Під відро, що стояло на стільчику, заглянув. Перетряс старе пальто, що лежало на лавочці, штани, підняв стосик старих газет під столом. Карти-мапи, чортової, такої потрібної, ніде не було. От тобі й везіння! Невже дідок носить із собою? Прийти ввечері чи вночі, притиснути і силою забрати? Небезпечно, бо ж дідок знає, хто цікавився тою картою. Так через дідькового професора вийдуть і на нього. Коцнути старого? Ні, на мокруху ніколи не піде. Отже, невдача… Ну, хоч авансу не віддасть. Він чесно зробив спробу. П’ятсот доларів теж гроші.

Назар вийшов з кухні, акуратно зачинив двері. Замкнув. Вирішив, що б там не було, перевірить і нову хату. Замки в ній виявилися складнішими. Зазирнув у вікна. У кімнатах ще порожньо, в одній тільки стоїть відро і мішок з чимось, певне, з цементом. Все, пісня, його невдала пісня в цьому селі, відспівана.