Розділ «ІV Мапа»

Але було щось більше за ту ганьбу, що змусило його через два дні знову прийти на ту саму вулицю, вирахувати, звідки могли дибуляти, швендяти Клемочка й Тамочка. Так дійшов до музичного коледжу. І почав стовбичити напроти виходу, згораючи від пекучого сорому, але пересилюючи себе. Того дня ні в одній, ні в другій групці, котрі з інтервалами вивалили із занять, Клеми з Тамою не виявилося. Мусив прийти вдруге, наступного дня. І таки діждався їх.

Були в тих самих, не вельми дорогих куртках, і тих самих чобітках: Клема в червоних, а Таміла — темно-коричневих.

Клема тільки глянула на нього презирливо, навіть з огидою, як могла, і схопила подругу за руку:

— Ходімо, Міло.

Назар не відстав.

Почув:

— Ну чому до нас клеяться тільки якісь малахольні?

— Я не малахольний, — відповів і пішов поруч з ними.

— А хто ж ви? — спитала Клема. — Ми покличемо міліцію.

І він сказав, що покинув їх тоді, позавчора, чи коли там, бо виявив — у нього немає грошей. Тому й ганебно змився. Просить вибачення, але…

— Значить, зараз у вас гроші є? — звісно ж, запитала Клементина.

— Так, є. На каву й до кави.

— Але в нас немає жодного бажання йти з вами на ту каву.

І знову нарешті озвалася Таміла:

— Підемо, Клемо, з ним на каву, бо цей тип не відчепиться. Він же чесно сказав про гроші.

«Мені треба тебе», — хотілося крикнути Назарові.

Клементина сказала:

— Добре, підемо. Але з однією умовою… Одразу після кави він відклеїться, як і приклеївся. Згода?

Назар погодився. Від тієї кави з музичною розмовою-знущанням промайнуло чотири найщасливіших місяці його життя. Їх можна поділити на кілька періодів. Перший — коли він приходив до того їхнього коледжу, стовбичив з усією дурною впертістю, на яку був здатен, доки вони не виходили, й не проходили мимо, вдаючи, що не помічають, не знають його, не реагуючи на його слова. Пізніше Таміла признається, що так діяти вимагала Клементина. Доки Таміла не збунтувалася і з цього бунту почався другий період. Зустрічі майже без розмов, коли вони просто йшли кудись, частіше не знаючи самі, куди йдуть, їм було добре. Потім був той пустир, на якому Таміла діставала свій кларнет і грала.

Просто грала, а він слухав. Ніколи особливо не любив музику, хіба пісні, такі, що брали за душу (не розумів, чому їх називають блатними), а щоб така музика… Мелодія лилася переважно сумно, наче дзюрчала, він слухав. Слухав і здавалося, що будинки за пустирем наближаються, щоб теж послухати. Йому не подобалася музика, вона наганяла нудьгу, але грала Таміла… Дівчина, з горла, з душі якої добувалися мелодії, які він не розумів, не сприймав, але мовби боявся сполохати, як дивних птахів, котрих уперше побачив і намагається пригадати, як їх звати.