Розділ «ІІІ Сім любовей»

Нарешті розплющив очі й зрозумів, що то стукають у двері.

«Хіба я зачинив їх? — подумав. — І чого я лежу на ліжку?»

Пригадав — заснути то заснув за столом, але вночі прокинувся й перейшов на ліжко. Впав, не роздягаючись, і знову заснув. Незважаючи на завивання вітру…

— Та зайдіть нарешті, — насилу повернув сухого важкого язика. — Скільки можна стукати…

Вони таки зайшли. Зайшли і в цю віддалену од входу до хати кімнату. Дві жінки. Старі, як і він. Одну він добре знав — його колишня однокласниця Люда, Людка, як він колись називав. Люда Сомик, живе на Козлищах, стара холостячка, що так і не вийшла заміж. З Оленкою вони дружили, а відколи Оленка померла, час од часу приходила, помагала варити їсти, часом дещо брала прати. А другу жінку не зміг пізнати.

Вона й спитала:

— Не впізнаєш, Сашуню?

Три жінки його так називали. Мама, Оленка, і… його перша дружина. Віола. Віолетта.

Його таки вдарили по тім’ю. Боляче. Мовби важким обухом.

— Ві… Віола?

Жінка ледь-ледь усміхнулася. Мовби позичала щось дорогоцінне і шкодувала, що віддає.

— Впізнав?

— Як ти знайшла мене?

Віола глянула і відвела очі. Потім знову зиркнула. Втома… Ні, в неї було інше обличчя… А якщо не Віола, то хто?

— Ось, пані Люда, — сказала Віола. — Їй дякуй, або лай…

— Вставай-но, вмийся, побрийся, — наказала Люда. — Гостя все ж у тебе. Я то, мона сказати, своя… А то — гостя все ж….

Він і вмиється, і побриється. Жінки візьмуться прибирати на столі, потім готувати чи то сніданок, чи обід, бо, як виявилося, вже одинадцята година.

«Вітер стих, — подумав Олександр. — А який був той вчорашній вітрисько…»

Пригадав, що вчора (чи то було вже сьогодні?) розкидав дрова надворі.

Пішов збирати, потім розпалював грубку. Враз відчув — біля вогню, що мовби його облизував, — йому стає затишно. І боязко. Так боязко, наче ці жінки хочуть прогнати його ж із його оселі…