Розділ «ІІІ Сім любовей»

Він силувано всміхнувся… Намагався всміхнутися.

— Від тебе ж не втечеш…

— А я тебе вже не люблю.

— Навіщо ти так…

— А як треба? Так, як ти зробив?

— Прости.

Він кинувся і схопив її в обійми.

— Пусти…

— Ніколи.

Вони прожили разом майже сорок років. Двоє доньок і син. Син був третім, Олена народила, бо він хотів сина. Збудували хату. Він хотів на Млинищі, коло родичів, та Оленка — давай тут на краю села, якраз посередині між річкою й озером. Навіть ходила й кроками вимірювала відстань. Щоб однаково до річки й озера. У відповідь на його підсміювання: «Ти ще раз переміряй, може, на крок-два помилилася» сказала:

— Не смійся. Я шукаю рівновагу.

— Рівновагу між чим? Чи для кого?

— Для щастя. Нашого щастя.

Діти роз’їхалися по світах в пошуках цього самого щастя — це закономірно. Але навіщо проклятий рачисько спалив її всього за місяць? Казала, що трохи поболює в спині, мабуть, знову дає знати хребет, остеохондроз, а виявилося — рак спинного мозку.

«Навіщо?!» — скільки б не кричав — уголос чи безмовно — не допоможе.

— Добре, що ти не морочився біля мене, — останні її слова.

А вони питають, чого він п’є…

Ще десь є пляшка і не одна. Сам навчився гнати самогонку. Теж поезія. У змійовику, у краплях, що починають падати, доки не потече пекуча рідина із дзьоба змійовика, в особливому запаху…

«Якби я був філософом — написав би трактат про самогонку, — останнє, що думає, — голова вже лежить на столі. — Написав би… трак… тат…»

Він прокинувся од грюкоту в голову. Хтось її довбав і довбав, і хотів розбити. Чим? Молотком, долотом, кайлом? Чи то вітер усе ще лютує, гримає по дахові…