Розділ «ІІІ Сім любовей»

— А ти б і так ни покинув. Попробував би. Я груба, Іване.

— Що? Відколи то…

— Пару день, як сама узнала…

— Ну ти молоток! — тільки й сказав. — Син буде, холєра! Син!

По рогачу пальцем тернув, а тоді пальцем із сажею Федоську по щоці.

— Хоч, на коліна стану… Тре порєтувати, бо інач… Ни прощу собі цего…

— Та бачив, як вона побіля хати, як та скажена свинка, гасала? — сказала Федося. — Зара щось пошукаю. А ти до мами меї за борсучим смальцем збігай. Ну, чого стоїш…

Днів п’ять чи сім п’ятеро чи й шестеро жінок — Параска, Федоська, Марина, сестра Мокрини Панаска і двоє сільських знахарок — Настя і Якилина — ну й їден чоловік, Іван — поперемінно не одходили од хорої. Напували, натирали й таки виходили. Гарячка меншала, а затим і хрипи, що душили, почали зникати.

Як блимнула вперше Мокрина, побачили в зіницях, що почали нагально розширюватися, коло ліжка матір Параску, бабу Настю і двійко — Івана і… Федоську.

Заплющила очі, прошептала знеможено:

— Нє, нє… Ни хочу…

— А тибе нихто й ни питає, — сказала Федося. — Ни хоче вона… Зима оно тоже ни хоче одступати… А весна вже коло річки тупцяє… Дайте-но їй ще напійки з калиною.

Через місяць Іван прийшов провідати, як там.

Худа та вже здорова Мокринка так блиснула — сердито, вдячно, заклично, розпачливо — що Івана самого кинуло в жар. Відчув — не в силі з цієї хати просто так піти. Не покине Федоську, али й Мокрину не покине. Його любов не вмерла ні восени, ні навесні.

Вона сказала:

— Як порєтував, то й доглядай.

Восени того року Федоська народила Іванові сина, а навесні наступного Мокрина — дочку. Обох потримав на руках, обома тішився. З того часу розпочалося чудернацьке життя Івана Бройчика на дві сім’ї. Робив, як звичне, усе вдома, та коли приходив до Мокрини — тоже порядкував, майстрував, латав. Орав городець і латку землі в полі. По-різному ставилися на Млинищі до цього подвійного життя. Звісно, обговорювали, переговорювали, гострили язики, засуджували, особливо жіноцтво. Декотрі й заздрили — і Мокрині, і Федосьці. Могли й спитати Федоську — ци знає? Федося спочатку вдавала, що ніц не відає, навіть захищала Івана, віджартовувалася, відказувала, що то клепають на чоловіка. Іванові довго не казала, та й боялася, що молоко в неї пропаде. А потім враз вибухнула, виговорила, вилила відро сліз і слів, з яких «кобель, псяюха, проклятий» були ще не найгіршими.

— Митро Чоботаниський каже, що той Іван, як султан. Вроді як цар такей… Що жінок багацько має… А якей ти цар? Пес паршивий, що сучку за версту чує, і тилько всього… Оно вже облізлим стаєш, зо шкіри струп’я обвисає. Тьху!

Іван мовчав, смалив цигарку, потому другу почав. Не заперечував, не виправдовувався. Смалив. Та коли Федоська зустрілася з його очима — мука й біль, безмовне каяття й мовби прохання про щось — спопеляли і неї. Купкою золи стала.

Вона задихнулася, ступила назад, заточилася.