Розділ «ІІІ Сім любовей»

Одпустив неї, подумав, що ніц і сказати ни може на ту чудну мову.

Сказала вона:

— Все, Іванку, до баби Насті за вроками йду. Виглядай мине завтра коло віконечка, як ясне сонечко.

Пішла, озирнулася і зі смішком:

— А ни виглядатимеш, вночі прийду білою відьмою, посеред саду стоятиму, доки ни виглянеш, кожуха зігрітися ни винесеш.

Тико й подумав: «Варіятка. Мокринка — варіятка?..»

І другого дня, і третього, до вікна старався не підходити. Надворі побачив знайому постать на вулиці — за хліва сховався.

А вночі щось його розбудило, а потім й до вікна покликало. Визирнув і одсахнувся — там, де садок закінчувався, виднілася постать. Жіноча. Тильки ни біла, а темна на білому-білому, і вночі те видно, снігові.

«Зувсім здуріла дівка, — подумав. — Околіє ж, що тоді робити? Піти чи що?»

Лайнувся подумки і почав одягатися.

— Куди ти, Йванку? — Федоська сонно.

— До вітру схожу.

— Так у сінях відро.

— Я по-великому.

— Мо ‘ зїв щось ни те…

Двір зустрів холодом і морозом. Вичовгав за вугол доми. Стовбичить постать. Та коли, чортихаючись, туди рушив, раптом знялася з місця й спершу пішла, а потім побігла крізь сніговий замет. Спинився. Не кричатимеш же посеред ночі навздогін…

Од постави раптом одірвався якийсь клубок і побіг навстріч Іванові. Пес. Їхній пес Бровко. Пізнав Мокрину й того не загавкав? Мало не копнув пса ногою, коли той підбіг. А постать все віддалялася й віддалялася, доки не зникла, не розтала в пітьмі зимової ночі.

Вранці подумав: «Чи не привиділось?» Зайшов у сад. Є людські сліди. Невеличкі, явно жіночі, від валянок.

«Та що ж то таке, людоньки?» — подумав.

Вертався — била пропасниця, гірше, як уночі.