Розділ «І Рекрут»

І все ж він побачив Асміне, коли до міста, де вони квартирували, вже завітав перший сніг. Його покликали до штабу і там серед начальства — полковник Селезньов, майор Кочетов, ще пару офіцерів, стояв високий бородатий чоловік. Коли зайшов Панас, чоловік той кресонув по ньому лютим поглядом. Тоді жестом показав — ходімо, мовляв, за мною. За ворітьми невеликого військового містечка побачили припнутого до дерева коня. А впоперек на ньому лежала жінка зі зв’язаними руками й ногами. Досить було глянути на нещасну одним позирком, щоб з Панасових грудей вирвався подих-зойк:

— Асміне!

Так, то була Асміне. А бородатий чоловік заговорив — швидко і гнівно — й той же прапорщик Румнов перекладав. Панас почув, що чоловік привіз до них свою сестру. Що та допустила ганебний вчинок, зганьбила й себе, й увесь їхній рід, бо ще не віддана заміж, має у своїй проклятій жіночій утробі плід, дитину. Допитана, вона призналася, що та майбутня дитина від російського солдата. І що він її не збезчестив, а віддалася йому добровільно. За такий подвійний гріх, що гнівить Аллаха й порушує священні закони шаріату, було вирішено забити негідницю камінням. Та він її брат, йому стало шкода сестру, яка колись врятувала його від укусу змії, й він теж пішов на злочин — викрав її з ями, де та чекала страшної смерті. П’ять днів він шукав російських воїнів і якщо знайшов, то віддає сестру тому, хто її збезчестив, хоч сестра й каже, що полюбила його. Вона може належати цьому чоловікові, й більше нікому, а якщо він відмовиться, мусить повернутися до родини й бути забитою камінням.

— Ти той солдат? — спитав Панаса майор Кочетов.

— Я, — сказав Панас. — Відв’яжіть її.

Відв’язана Асміне поглянула на нього змучено й якось воднораз так світло, що Панас відчув, ніби його підіймає над землею незнана сила. Її змучений зойк-шепіт «Паньяс» полетів до неба й вернувся дитиною, яку він раптом побачив на руках, простягнутих до нього.

Дитина, чорнявенький здоровий хлопчик, якого назвали Марком, з’явилася навесні, якраз перед Пасхою. А доти була важка розмова з полковником, який сказав, що він, старший солдат Терещук, заслуговує суворої кари. Але зважаючи на його репутацію вмілого вояки, на те, що прослужив уже цілих п’ятнадцять років, що він єдиний у полку не тільки ветеран Вітчизняної війни 1812 року, а й учасник Бородінської битви й великої битви народів під Лейпцигом, його карають лише гауптвахтою. Йому не можуть дозволити одружитися, але жінка його може жити в місті.

— Спасибі, ваше високоблагородіє, — сказав Панас.

Полковник вийшов з-за столу. То був старий, порубаний і посічений вояка, учасник ще суворовських походів:

— Ти, брат, конєчно, сволочь. Но сволочь, которая в некотором родє оправдиваєт род человеческій, єслі я в етой жізні что-то понімаю.

Панас з цієї мови ніц не второпав, але збагнув, що він прощений. І що те життя, у якому він якщо й виправдовував, то тільки нещасну Асміне, що полюбила його всім серцем, те життє триває і його треба якось облаштовувати. Він знайшов для коханої оселю — невеличку кімнату в хаті старої козачки баби Настасії, куди навідувався, як тільки випадала нагода. Таких нагод випадало, як законне звільнення, раз чи два на місяць. Та ще були ночі, коли вирушав у «самоволку». Як старий солдат, вивчив швидко всі потаємні ходи й виходи, вмів домовитися і з унтером, і фельдфебелем, і вартовими. Треба було тільки — ноги на плечі, й ось уже дві версти подолані, й Асміне, котра ждала коло хати, припадає до нього. І обціловує, й дорікає, й сердиться. Од баби, од сусідів, од нього вона швидко вивчила їхню, малоруську, мужицьку мову, якою балакали й тут, на Кубані. Правда, не зовсім так, як на Поліссі їхньому, али розібрати, зрозуміти мона було, вельми багацько схожих слів, а то й просто однакових. Асміне обов’язково годувала коханого, дивилася при світлі скіпки чи свічки, як він поглинає огірки, сало, цибулю, зготовлені Асміне чудернацькі млинці. Іноді Панасові здавалося, що то ж він прийшов з роботи до свеї хати, що його стріла законна жінка, годує і вкладе спати. У такі хвилини згадував Параску, риси якої все більше стиралися, і наче набували рис Асміне. Десь там колишня кохана жила своєю сім’єю, мала свою долю, і навряд чи й згадувала його. Панас уперто не писав листів, так, йому здавалося, він підганяє час, той час, коли має вернутися до рідного села. Якось подумав, що нічого не відаючи, лишає хоч у пам’яті таким, як було, як лишив і свої Загорєни, і Млинище їхнє, і маму, і брата, і Параску, що зосталася такою, як запам’ятав, начеб не належала нікому — ні йому, ні Пилипові. Млинище жило на шматку шкіри, який зашив у торбинку, й удень і вночі носив на поясі. А ще в пам’яті жила Діва Млинища, біла жінка, яку побачив незадовго до того, як пуйшов у солдати. Часом він розмовляв з нею, навіть за порадою звертався. Якось явилася в маренні, коли поранений у шпиталі валявся. Явно побачив, як за вікно спускається з неба Біла Діва, а потім заходить до їхньої палати, наповненої стогонами, бурмотінням, випарами, запахами крові й поту, смородом гною, що сочився з ран. Панас побачив, як вона йде між ліжками-нарами, підходить до солдатів, щось каже чи шепче, кладе руку свою геть білу на лоба, гладить по щоках, і від тих доторків поранені заспокоюються, стихають, мовби поринають тоже в білий сон.

«Чи бачать вони неї, цю Діву?» — подумав Панас.

Коли ж наблизилася до нього, попросив спраглими, пошерхлими, спеченими вустами, щоб і йому поклала долоню на голову, щоб і його погладила. Вони ж давні знайомі, наче родичі, з їхнього села, з їдного кутка.

— До тебе ще я ни можу торкатися, — почув шепіт Діви Млинища. — Ще ни прийшов той чєс. Али він прийде.

— Коли ж? — Панас прошептав і відчув, як наче кудись летить.

— Коли ти вернешся у своє село, у Млинище, — ни то прошептала, ни то тихо проспівала Біла Діва. — А ти вернешся…

— Добре, — прошептав у відповідь Панас і відчув, як провалюється у теж геть білий простір, і вже летить над вкритими соломою й очеретом оселями, бачить і маму, і брата, і Воронку коло доми, хоче їм щось сказати — ось же я, Панас, прилетів, щоб вас побачити, і… провалюється в справдешній сон, в інший простір, де все тьмяніє і гусне, стає єдиним гарячим ніжним клубком.

Уранці він прокинувся без жару, стих біль у рані, а голова була ясною, і чітко бачилися люди, солдати, що вже не стогнали, а кожен говорив щось про своє.

— Дєкую тобі, Діво, — прошептав Панас. — Дєкую… Ми ще стрінемося у Млинищі.

Якось розказав про той вже подаленілий сон Асміне. Вона спершу затривожилася, почала щось пригадувати, а тоді усміхнулася, пригорнулася і сказала, що, за їхнім повір’ям, побачити білу жінку, котра не забирає з собою, а обіцяє зустріч у майбутньому, то означає, що житиме він довго, що є в ньому сила, яка оберігає.