Розділ «Небо над Віднем»

— А що сталося з каменем? — нетерпляче перепитав редактор.

— Пан Шехтель стверджував, що загубив його, коли «Саубху» почало кидати, — мовив Заклетський.

— Може, він бреше? — чоловічок облизав губи.

— Можливо. То як, ви берете цей матеріал для статті?

— Стривайте, а що було далі?

— Коли я повернувся додому, то знайшов у своїй кімнаті військову шинель, — сказав Заклетський, — виявляється я служив в армії і воював на східному фронті. Мені не відомо, коли і як це сталося... На календарі був листопад, 1918 року, а я пам'ятав тільки «Саубху».

— Тобто... хе-хе... ви хочете сказати, що прибули до Відня близько тижня тому? — поросячі оченята редактора стали раптом великими.

— Кажу ж, мені невідомо, як це сталося...

— А інші?

— Інші, гадаю, також не уникли свого часу... Точно знаю, що Кац виявився банкрутом, а Шталь навпаки, за цей час розбагатів. Шехтель одразу відправився до суду. Там вже рік розглядали його справу.

На столі в редактора задзеленчав телефон. Чоловік узяв трубку.

— Так... доброго дня, комісаре Вістовичу... Гаразд... За пів години вас влаштує? Тоді до зустрічі...

— Пробачте, в мене зустріч, — мовив той, відклавши слухавку, — мій знайомий з поліції, колишній львів'янин, до речі... Розслідує нову справу і пропонує обмінятися матеріалом. Так, час від часу ми стаємо корисними один одному.

Чоловічок одягнув плаща і, не зважаючи на Заклетського, попрямував до дверей.

— Зачекайте, — гукнув той, — як щодо мого матеріалу.

— Якось надто неймовірно все... хе-хе... поговоримо пізніше. Завтра, скажімо...

Редактор вийшов за двері, і Заклетський також не затримався в його кабінеті. На вулиці він хвилину роздумував, куди йому йти, і врешті повільним кроком подався прямо. «Треба знайти роботу, — майнула в нього думка, — бо інакше доведеться його продати...».

Фотограф обережно опустив руку в кишеню і торкнувся пальцями прохолодної поверхні коштовності.

— І не забувати дивитися на календар, — промовив він уголос, — бо немає в світі нічого відноснішого, ніж час...

Львів—Трускавець,