Розділ «Небо над Віднем»

За кілька хвилин обидва вже були в руках поліції. Самковський наблизився до «тіні».

— Доброго вечора, добродію, — іронічно привітався поліцейський, — дозвольте поцікавитись, хто ви є?

У відповідь той промовчав.

— Документи давай, курва, — розлютився комісар.

Упійманий стрепенувся від такого контрасту в спілкуванні і потягнувся рукою до кишені. Самковський схопив його за зап'ясток.

— Вашу зброю я дістану сам, — промовив він.

Чоловікові не залишалося нічого іншого, як дозволити витягнути зі своєї кишені «наган», а потім таки простягнути поліцейським паспорт. Розгорнувши складений вчетверо документ, Самковський одразу ж передав документ Вістовичу.

— Іван Дмітров, — поволі прочитав той, — ласкаво просимо до Лемберга. У вас була справа до полковника?

Росіянин вперто мовчав.

— Гаразд, запитаємо про це в самого пана Редля.

Дмітрова і вдруге спійманого москвофіла відтягли убік, а Вістович і комісар зайшли всередину вілли. Двері, на диво, виявились незачиненими, мовби хтось був навіть не проти їхнього візиту.

Полковник Редль сидів за столом у вітальні на другому поверсі. На столі перед ним лежав револьвер і диміла попільничка. Чоловік виглядав спокійним.

— Доброго вечора, панове, — першим привітався він.

— Доброго вечора, пане Отелло, — відповів Вістович.

Редль посміхнувся.

— Як багато ви знаєте, — промовив полковник.

— Навіть більше, ніж ви думаєте. Наприклад те, що ви чекали тут сьогодні ще двох поважних сербів. Не помилюся, якщо скажу, що це мали бути сербські терористи, так?

— Невпіймані залишки «Чорної руки», — кивнув Редль, — але їх убив агент Evidenzbiiro ще під Унгваром.

— Звідки така щирість? — трохи здивовано перепитав Вістович.

— Ви оточили будинок озброєними філерами. Що мені ще залишається, як не бути щирим перед вами? — розвів руками полковник.