Розділ «Небо над Віднем»

— Так, — відповіла Емма, дістаючи з кишені елегантний жіночий дзигар, — зараз рівно десята.

— Чудовий час, — мовив наглядач, — в цю пору нам ніхто не завадить.

З цими словами Проймай дістав з полиці декілька книг і обережно поклав їх на софу. Потім зняв з шиї срібний ланцюжок, на якому висів ключ. Просунувши руку з ключем у простір, де нещодавно стояли книги, він знайшов там замкову шпарину і відімкнув невидимі дверцята.

За якусь мить наглядач тримав у руках невеличку скриньку.

— Правда як в казці? — запитав він.

Емма кивнула.

— Так от, моя люба, перша таємниця цієї коштовності в тому, що в тій залі, — він вказав на зачинені двері, — насправді копія імператорського діаманту, а оригінал я тримаю зараз в руках...

Сказавши це, Проймай відкрив перед нею скриньку.

— Ну як? Ви не розчаровані? — запитав чоловік, вдосталь намилувавшись її здивуванням.

— Ні, зовсім, — посміхнулась жінка, — я навпаки заінтригована ще більше, оскільки таємниця, як виявилось, не одна, адже ви сказали, що це була тільки перша.

— Саме так, — підтвердив наглядач, — але перш ніж я відкрию другу, візьміть діамант в руки, щоб ви могли відчути цю красу на дотик.

— Сміливіше, — підбадьорив її Проймай, помітивши, що Емма вагається.

Жінка простягнула руку і обережно взяла прикрасу. Здавалось, ніколи ще вона не відчувала такого захвату, як зараз. Піднісши діамант до світла, Емма розглядала кожну грань і кожен візерунок на його вишуканій короні. Усе в ньому здавалось бездоганним та довершеним.

Раптом, опам'ятавшись, вона повернула прикрасу наглядачу. Той все ще усміхався, спостерігаючи за нею.

— Як довго, на вашу думку, ви його розглядали? — несподівано запитав Проймай.

— Я, мабуть, трохи захопилася. Даруйте, — зніяковіла Емма.

— Річ не в тому, моя люба. Мені справді потрібно знати скільки, на вашу думку, минуло часу.

— Думаю, не менше п'яти хвилин, — відповіла вона.

— Чи можу я попросити вас переконатися в цьому?

Емму дещо здивувала ця його несподівана педантичність, але жінка вирішила не перечити.