Розділ 3

– Нема за що, – махнув Павло рукою.

– А ти подорослішав, хоч і худий дуже. Один ніс та вуха.

Навіть по погляду Павло зрозумів, що дядько радий його бачити.

– Та й на вас жиру щось не видно. – Він теж намагався жартувати, аби виглядати дорослішим.

– Як там у вас вдома? – далі придивлявся до підлітка.

– Мати хворіє, не встає зовсім. Тому й пішов сьогодні жебракувати, до тітки Олі зайшов, обіцяла що-небудь дати, а ви, може, для грубки щось знайдете, бо й топити нема чим.

– От так справи! Чом же раніше не прийшов? Хоч зараз заробітків майже ніяких немає, все одно щось придумали б.

Він навіть розгубився, але по хвилі почав накладати стружку та невеличкі обрізки дерева в мішок.

– Через днів два навідайся, може, ще трохи назбираю. Коли буде бажання, приходь учитися з деревом працювати, – кивнув на новенькі вікна. – Усього навчу, тільки я не кожного дня тут буваю, теж захляв, навіть лежу інколи. Раніше бігом бігав, тепер до плотні довго йду, – розказував про своє. – А матір провідати можна? – несміло спитав.

– Заходьте. – Павло ніби й запрошував, а сам відвів очі в бік, бо й зараз не хотів бачити його біля матері. – Ну, тоді я пішов, натоплю одразу, а тітка Оля готового хліба обіцяла, тож буде чим матір порадувати.

– Зачекай хвилинку. Корова жива ще? Може, її зарізати, поки не здохла? Гляди, до весни і дотягли б.

– Мати не погоджується. Каже, що м’яса на ній все одно немає, самі кістки та шкіра. А якщо до весни доживе, то на траві швидко поправиться і буде давати молоко.

– І то так. У тридцять третьому люди масово якраз по весні вимирали. – Максим раніше ніколи не говорив про ті роки вголос, а зараз так і крутилися ті думки в голові. – Корові б сіна хоч трохи десь роздобути, – вже думав, де його взяти, бо вдома і в самого нічого не було.

– Раніше ми привозили від баби Одарки з хутора, але то давно було. – Павло натякав, але далі не доказував.

– Правильно ти кажеш. Треба й мені на хутір до своїх сходити. Дивись, і не повернуся порожняком. Тільки трохи пізніше, коли потепліє. – А сам згадував смачний суп та кашу, після такої їжі і через декілька днів можна було б у дорогу збиратися.

– Кажуть, що все переметено. – Павло теж розумів, що вони не дійдуть – до неї аж десять кілометрів. – Трохи зачекаємо, не хочеться ж вовкам на обід потрапити, – повторив слова дорослих.

– Добре. Нехай зайду і про все домовимось. А зараз спіши додому.

І дядько Максим, зваливши хлопцеві на худі плечі майже повний мішок з обрізками та стружкою, провів до середини колгоспного подвір’я.

– Не важко тобі? А то залиш половину, я потім принесу, – помітив, що хлопець аж хитається.

– Не маленький, донесу сам, – не хотілося Павлу так просто здаватися.