Розділ 3

– То пусті балачки. На фермі все перелічено, зовсім недавно з району комісія була, тож за кожну голову відповідатимуть. Даремно надіємося, що нам щось перепаде, навіть якщо зляжемо. – Вона знову аналізувала все з холодною головою. – Зараз Ігнатович з усіма такий хороший, до людей розмовляє, у двори заходить, усім доводить, що кращого голови й бути не може. Кого залякав, кого посадив після тих зборів, тепер проти нього ніхто й слова не скаже. Василя та Харитона органи попередили на перший раз, але справу не закрили, одне слово – і поїдуть на Соловки. Ігнатович у район доповів, що тут ненадійний люд був, а він зумів порядок навести. – Вона вже сумно дивилася на його сліди, які швидко занесло снігом. – Дід Сава вважає, що демократія скінчилася, хоча й тривала зовсім недовго – всього один місяць після війни. Знову нема кому за нас заступитися, – навіть на небо поглянула, бо й там, здається, ніхто не збирався.

Страшною була зима сорок сьомого – сорок восьмого років. Похмурі голодні люди не говорили часто про голод, бо рідко на вулицю виходили, а під весну село взагалі ніби вимерло, точнісінько як у тридцять третьому. Наставали такі часи, коли на день варили по одній картоплині та видоювали з голодної корови, яка сама вже не стояла на ногах, склянку молока. Діти все частіше не ходили до школи, там майже щодня хтось непритомнів. У кожній хаті були лежачі. Слідом за знесиленням йшли хвороби.

Злягла й Мар’яна. Уже два тижні, як вона зовсім не піднімалася. Справлялися по дому тепер тітка Анюта та Павло, та й роботи було не так багато, бо і комора, і погріб, і хлів були порожні.

– Піди завтра до тітки Олі, а я сходжу до Максима на плотню, – звернулася до нього, – просити треба про допомогу, поки ще не пізно. – Тітка Анюта аж руки схрестила перед Павлом. – Може, хоч чимось та й допоможуть. Матір підняти треба, та й самі вже ледь ноги волочимо. Он Ванько біля матері все частіше моститься, – кивнула на полик.

– Робіть своє, сходжу і до дядька Максима. Раніше нізащо не пішов би, а зараз… Боюся, що мати не встане. Що тоді мені робити? Я ж найстарший. – Він не знав, чи вона спить, чи просто не при пам’яті, але від учора ні слова від неї не чув.

– Правильно кажеш, треба матір рятувати, кажуть, що в селі знову тиф розгулявся. Якщо зайде у нашу хату, то звідси нікому не вийти, всі дуже знесилені. – Тітка Анюта поглянула на свої пухлі ноги.

Павлові навіть хотілося заплакати, так стисло у грудях, але він стримався, бо мати якраз відкрила очі і пильно на нього дивилась. Одягнувши її куфайку та взувши німецькі чоботи, пішов з хати. По дорозі не зустрів жодної людини, навіть у дворах не видно було. «Як тільки підтане, підемо з Василем у поле за мерзлою картоплею та за яглицею до річки. – Навіть підліток у той час планував як дорослий. – Швидше б морози минали».

– Тьотю Олю! – гукнув її ще з вулиці, побачивши у відчинених сінях. – А я до вас.

– Що сталося? Кажи швидше. – Вона спішила до нього.

– Мати хворіє, два тижні не встає. У нас зовсім голодно. Навіть суп зварити нема з чого. Може…

– Чому ж ти раніше не прийшов? – збиралася вже й лаяти його. – Сам он який худий став, не те, що блідий, а як із хреста знятий. Багато і в мене нема, але й останнім поділюся. Сьогодні навіть хліб спекла, не справжній, але їсти можна. І картоплю в чавунці варила, мілка як горох, то ми її з лушпинням їмо. Візьмеш таку?

– Звичайно. – Павло відчув, як сльози знову навертаються на очі. – Тільки в плотню до дядька Максима збігаю. Може, хоч стружки якої для грубки дасть.

– Гаразд, а я поки що складу хоч щось тобі в кошика.

Павло швидко пішов далі, ковтав гіркі сльози, а витерши їх рукавом, радів, що не повернеться додому з порожніми руками.

– Добрий день, – привітався, переступивши поріг.

Побачивши гостя, дядько Максим спинився, поклав рубанок і поставив дошку під стіну, де стояли готові невеликі вікна, в яких уже навіть скло виблискувало.

– Проходь, не бійся. Ти до мене по якійсь конкретній справі чи просто так зайшов? – спитав, переводячи дух від роботи.

Він теж був худий, на обличчі з’явилися глибокі зморшки, які ще й пилом припали, від чого він здавався не дядьком, а справжнім дідом.

– Ви на мене не сердитесь? Я все-таки не правий був. – Йому й зараз не хотілося вибачатися, але материні очі… Вони й тут дивилися на нього.

– Та ні, з чого ти взяв? – Максим намагався навіть усміхнутися. – Я й сам хотів зайти та вибачитись, але все не наважувався. – Він у всьому звинувачував себе.