Розділ 3

Мар’яна дивилася на нього, затамувавши подих, як колись на перших бійців, що з фронту поверталися, і її серце приємно щеміло. Хтось ніби шепотів на вухо: тепер вона не сама зі своїми бідами, є кому піклуватися про неї. Це було таке відчуття, про яке вона вже забула, тому й прислухалася до того приємного тепла, яке розливалося в грудях. І їй здалося, що вона вперше після багатьох років поневірянь була щасливою.

– Мар’яно, у тебе не жар часом? – Дід Сава помітив, як вона дивилася на Максима. – Людей годувати час, стомилися так, що з ніг падають. – Він здогадався про її почуття і не хотів, щоб інші це помітили. – Коли нема чим, то веди до мене. У моєї баби і вода тепла помитися знайдеться, і повечеряти буде що.

– Та ні, у мене все готове, – ніби прокинулася від його слів.

І вона разом з ними рушила до Анютиного двору. Вже й розказала, що їстимуть, аби вони швидше переступали ногами, і про свою тітку Одарку все розпитала, а вони ледь плелися. Максим теж був страшенно стомлений, але щасливий.

– Що значить – молоді! – обізвався Никифорович, – показуючи на Василька та Павла. – І робили хлопці добре і бігом побігли, а я, грішним ділом, думав, що не дійду. На половині шляху було хоч лягай, – скаржився на втому, але й він сьогодні був задоволений, вважаючи, що діло зрушилося.

– Я така рада і така всім вдячна. – Мар’яна аж руки до серця прикладала. – І знайте – дякуватиму до самої смерті. Може, комусь і здадуться смішними мої слова, але тільки не вам. Ви ж розумієте, як це одній матері з чотирма дітьми жити по чужих кутках? Дай Боже нікому того не знати. – Здавалося, що від великої радості їй потрібно виговоритися.

Коли, обмившись теплою водою посеред двору, чоловіки з апетитом вечеряли, вона тільки встигала доливати в миску борщу із великого горщика та докладати в іншу миску каші. Любувалася і своїми синами, яких сьогодні було не впізнати – незважаючи на порожні шлунки, вони їли не поспіхом і говорили про роботу як дорослі. Раділа Мар’яна за них, і чомусь спало на думку – шкода, що Федір їх такими не бачить. Навіть на небо підняла очі. Звідти вже світили яскраві зорі, а коли проводжала чоловіків – то й місяць серед них умостився.

– Ви їдьте, Никифоровичу, а я пішки піду, треба ще до Харитона зайти, – вигадав таке Максим.

І Никифорович, сідаючи на воза, посміхнувся в рукав та вйокнув на коней:

– Но, мої дорогенькі! За вас теж тут не забули – і водичкою напоїли, і травою нагодували, ще трохи й ви відпочиватимете.

– Їхав би й ти. – Мар’яна пропонувала Максимові якось невпевнено. – Теж стомився.

Коли на людях, то інша справа, а наодинці не знала, про що й говорити. Слова плуталися, думки також, а серце аж вискакувало з грудей.

– Я вже відпочив. – Він не зводив з неї очей.

Знову той погляд, якого вона не може витримати. А в голосі так багато тепла і ніжності, що аж душа терпне.

– Вечір який гарний, і місячно так давно не було, – говорили його вуста вже зовсім близько. – Та і йти від тебе не хочеться. – Він вагався, бо вона ще не сказала жодного слова. – Ти теж так думаєш, тільки не наважуєшся, – таке не складно було прочитати на її обличчі. – Виходить, що ми з тобою у своєму віці схожі більше на дітей, ніж на дорослих.

Здавалося, що його слова пестили не лише слух, вони гладили волосся, лоскотали шию, роздмухували довкола запах бузку і прикладали до грудей шматочки гарячого сонця. А коли його руки обняли її за плечі, потім за талію, – вона й сама стала пташкою. Якби й хотіла його відштовхнути, то не знайшла б у собі сили. Здавалося, що й землі під нею не було, коли він її цілував. Навіть не припускала, що колись зможе відчути себе молодою, а цього вечора так і сталося. Її закам’яніле серце тануло, немов лід на сонці.

– Максиме, пусти мене, – здається, отямилась. – Видно як удень, ще побачить хто, – не когось вона налякалася, а себе, зімлівши в його обіймах.

– Годі боятися. Я не можу так більше. Щодня виглядаю тебе. – Тепер його мова здалася зовсім земною. – Дружини в мене немає, а твій чоловік не Бог – не воскресне, ти й сама це розумієш. То чому б нам із тобою не зійтися? – Він уперше був таким наполегливим.

І Максим знову обнімав її худі плечі та цілував вуста – тільки кудись поділася та трепетна невидима мить, яка підняла її до неба й опустила на землю.

– Діти можуть вийти у двір, а може, й так здогадуються, чому я тебе так довго проводжаю. Вони ж уже дорослі, мені соромно буде перед ними, – говорила щось не те, але спинити себе не могла.