Розділ 3

– Якби наш тато був живий, то його і духу б тут не було, – Павло вперше наважився так сказати. – Чув, як він вас до себе жити запрошував, коли минулого разу заходив. Я в його хату не піду, і він до нас нехай не ходить. Проживемо якось, – хоч і говорив твердо, але в очі матері дивитися не наважувався.

– А тітка Лисавета біля колодязя говорила, що насміється над нами і кине, – несміло сказала Любочка тоненьким голоском. – А насміється – це як, мамо? – звела на неї свої оченята, дійсно, не розуміючи.

– А ніяк, він сам по собі, а ми самі по собі. – Мар’яна не одразу знайшла, що сказати. – У чужу хату і я ні до кого йти не збираюся, – навіть почала виправдовуватися. – Раніше він із дядьком Тимофієм приятелював, тепер із жалю нам допомагає, а таким людям, як тітка Лисавета, аби язиком молоти, – аж зраділа, що подолала розгубленість.

– Не треба нас жаліти, таких, як ми, в селі багато. До інших чомусь не ходить. – Відчувалося, що й Василько десь щось чув. Він усе ще надіявся, що батько таки повернеться.

– Ну, годі вам, поїли, марш до школи. – Мар’яна не хотіла продовжувати розмову, бо й сама не знала, що говорити далі.

Павло, пересівши на табуретку, намотав на ногу онучу і взув уже одного чобота.

– Постав, вони ще здорові на тебе, – ховав другого Василько. – Ще подивимося, в кого нога швидше виросте.

– Ану, тихо! Ви чого сьогодні завелися? Чоботи знову ділитимете? Взувайся в старі, – наказала суворо, бачачи, що хлопці вже й між собою не миряться.

– Мені старі давлять, а ці вже якраз. – Павло, взувши й другого, роздивлявся їх на ногах. – А він нехай у моїх походить, чи й не парубок, – кинув декілька косяків на Василька. – Свої Любі віддасть, її ровесниці вже в школу ходять, і їй час, бо наступного року тітка здорова буде серед малих, сміятимуться з неї, як зараз із мене.

Мар’яна мовчки провела їх до дверей, потім ще трохи постояла серед двору, дивлячись, чи не штовхаються вони по дорозі. А коли й Ванько з Любочкою вискочили з хати, зав’язала їхні хустки на голові тугіше й вивела за хвіртку. Повернувшись, теж сіла до столу. Кусень хліба і їй здавався таким смачним, що навіть крихти згрібала рукою і кидали до рота.

Прибравши в хаті, пішли з Анютою пиляти Максимові дрова. Але побачивши у своєму провулку Віктора Ігнатовича, спинилися і завмерли, очікуючи нових поганих вістей.

– Була б тобі дитина, якби не я, – бурчав він, ведучи до двору Ванька. – Така віхола закрутила, що його, мов пір’їну, підняла, ледь за ноги спіймав, як того бусла. Чи ти його зовсім не годуєш? – відчитував її немов дружину. – Мабуть, і пуду не важить разом з одежею, – підняв його за комір старенького ще Павлового пальтечка і поставив на місце.

– Та воно ж ущухло, я й пустила пробігтися – старших у школу провести, – виправдовувалася, а сама чекала, що ж далі буде. – Топити в нас нічим, і з їжею вже давно погано, тому й діти мов пташенята поставали, – хвалилася своєю бідою, а сама приготувалася щось про Тимофія почути, бо з тих пір, як забрали брата, вони з Ігнатовичем жодного разу не розмовляли. – Може, до Різдва якось і дотягнемо, а потім один Бог знає, що робитимемо, – смикала ґудзики на своїй старій куфайчині.

– Якби так було скрутно, чоловіки б тут стежку не топтали, – кивнув на провулок. – Бач, не забувають, вранці дрова возять, а ввечері, цікаво б знати, з чим приходять? – колов її знайомим поглядом. – Можливо, і в мене таке є? – додав не соромлячись.

– Не про гостей зараз мова, а про їжу, про паливо та про сіно, бо й корові давати нічого, – все ж їй було незручно. – Нічим не допоможете? Нас із цієї хати троє на полі працювали, а нічогісінько не отримали, – надіялася хоч на якусь допомогу.

– А що давати? У колгоспі так, як у вас, – нічого не виросло, і теж корів годувати нема чим.

– Може, худобу яку різати будете, то хоч кістку для борщу… – так було боляче у грудях, що вона й доказати не змогла. – Правду вам кажу, діти голодні, – клялася, а по холодних щоках текли сльози. Витираючи їх, знову заглядала в його очі – благала.

– Якщо дорізатимуть якусь худобину, то, може, тоді… – здається, він відчув її тривогу. – Скажеш Никифоровичу на всякий випадок, – затримав на ній свій погляд, – нехай кіл три тобі приховає. – Сам зиркнув по боках, аби переконатися, що його ніхто не чує. – І дров нехай хоч трохи завезе, коли до лісу поїдуть, – помітив, що в неї аж очі зблиснули від радості. – Бач, яку стежку залицяльники протоптали, ширша, ніж дорога на вулиці, – знову, поглянувши на слід від санчат, намагався її вколоти.

Мар’яна стояла мовчки. Навіть не мала надії, що вона щось отримає. Але від того, що їй обіцяли, на душі стало легше.

– Наговорив бозна-чого й подався далі, – подала свій голос Анюта, вийшовши з пилкою із хліва. – Добре, що не сперечалася, ладком з ним треба. Може, й справді м’яса нам перепаде? – хотілося і їй вірити в обіцяне. – Ми б місяць від’їдалися на трьох кілограмах, – уже й пах їй той наваристий борщ із кісткою. – Чого довго чекати, я зараз же збігаю до Никифоровича, щоб про нас не забув, коли щось різатимуть. – Відчувалося, що в ній спалахнула радість.