Розділ 3

– Я й не проти, якщо хлопці не проженуть, бо вони за такий суп дорого заплатили. – Дід з усмішкою поглянув на Павла.

– Нічого, ми ж не діти, чого не буває, – відповів той, обережно сідаючи й собі на лавку.

– Ти, Павлушо, у нашій родині тепер найстарший, то прошу тебе дуже, дивись за своїми меншими та за Тониних хлопців не забувай. Ті теж цілими днями десь вештаються. Завтра кинемося, а воно вже пізно буде, – просила Горпина. – І до тебе, Саво, прохання є – частіше до нас ходи, нічого вдома засиджуватися, не старий іще. Слово скажеш, і то добре. Бач, як вони тебе слухаються. – Вона завжди дивувалася його вмінню знаходити спільну мову. Вже давно надумала сказати йому таке. А про те, що й вони без нього просто не переживуть цю зиму, так і не наважилася.

– Раз ти мене молодим вважаєш, тоді ходитиму, – посміхнувся дід, розгладжуючи вуса.

Усі повеселішали чи то від минулої напруги, чи від гарячого супу та трохи теплої грубки.

– Прорвемося, хлопці! Я ще на вашому весіллі погуляти збираюся! – Здавалося, і помирати буде дід, то жартуватиме. – Може, з бабою Горпиною ще гопака вріжемо, якщо ноги не підведуть. Та й Любочці жениха найкращого знайдемо. Правда? – штовхав Горпину ліктем під бік. – Чого притихла, чи ти об’їлася? То ми ще чай не пили. – Хотілося йому, щоб і вона хоч трохи повеселішала.

– Як доживемо, то обов’язково танцюватимемо! А ви, хлопці, учіться, незважаючи ні на що. Все минеться, буде ще й хороше життя. Обов’язково буде, – поспішала і вона поради свої роздавати.

Сьогодні вже не вперше на чомусь робила наголос, неначе перед довгою розлукою. Робила навмисно, пам’ятаючи, як у тридцять третьому голод і розуму позбавляв.

«Учіться! Учіться! Учіться!» – Так ті слова засіли в Мар’яниній голові, що вона й сама їх повторювала, поки прибирала зі столу. В той час діти вкладалися спати і весело розмовляли. На душі було тепло й радісно. Ще зовсім недавно здавалося – так закам’яніла вона, що вже ніколи не відійде. А воно не так. Лише трохи їй тепла, всього кілька слів хороших – і вже ожила.

– Мамо, а ворони годяться для борщу чи супу? – Довго збираючись, Василько все ж наважився спитати. – Сьогодні хлопці багато їх забили з рогатки. – Він кліпав очима, а всі інші чекали відповіді. – Воно ж теж м’ясо?

– Не знаю, ніколи не пробувала. Може, зимою ще й доведеться. Хто знає? – Мар’яна спинилася посеред хати. Намагалася розгадати: і чого це таке йому на думку спало?

– То давайте попробуємо, може, воно й нічого. З вигляду м’ясо, як у курки, синювате, правда, – продовжував Василько.

– Ви що, ворон серед поля патрали? – думала, що здогадалася.

– Та ні, не серед поля, а за хлівом із Любою спробували на одну голу глянути. А вона нічого. – Він уже давно навчився хитрувати, за що вона його лаяла.

– То ти теж ворон бив? Їх з рогатки не вб’єш, говори правду! – Вона часто ту правду виводила, але не завжди й сама могла до кінця довести.

– Боїться, що бити будете, – пробасив, посміхаючись, Павло.

– Бити нікого більше не буду, тільки правду матері говоріть та не лізьте, куди не просять. Говори вже: де та ворона?

– У коморі лежить, Люба навіть всередині все випатрала, хоч завтра в борщ можна класти, тільки не одну, а цілих п’ять. Ми їх сіллю притрусили, щоб не зіпсувалися.

– І придумали таке! Останню сіль на ворон перевели? – Тепер вона вже дійсно розсердилася, але тримала себе в руках.

– Та ми не свою, Люба в тітки Олі попросила, в неї ще багато, – аж рукою махнув Василько.