Розділ 3

Спалені мрії

Вона вийшла у двір, сіла на лавку і заплакала. Знову, як інколи було, лаяла свого Федора за те, що він кинув її напризволяще, померши на війні. А потім жалілася, що без батька важко синів ростити. А коли побачила, що діти боязко підходять до неї, одразу її гнів на жалість змінився.

– Мамо, не плачте, – хлипала Любочка.

– Нічого не буде, жодна ж корова не постраждала, – Василько і зараз не хотів погодитися, що вони у чомусь винні.

– Самі не знаємо, як воно вийшло. – Павло не любив хитрувати. – Так нам цікаво було, так сподобалося стріляти! – у нього аж очі блищали.

– А якби руку чи ногу відірвало та каліками на все життя зосталися? – Мар’яна бачила, що тепер і вони налякалися. – Ще подивимося, що влада на це скаже. З дядьком Тимофієм он як вийшло, так він зовсім ні в чому не винний, а ви самі свої голови в петлю сунете. Що робитимемо, коли завтра за вами приїдуть? – мало не голосила.

– Ми в той погріб, що в коморі під дошками, сховаємося, – заговорили хлопці в один голос.

– Знайдуть і там, – махнула вона рукою.

– Тітка Анюта від німців у ньому ховалася і Митя з Катею, – тепер Василько нервував і аж на місці встояти не міг.

– То німці не знайшли, а свої знайдуть, – аж стогнала Мар’яна. – Краще просіться і кляніться одразу, то, може, й обійдеться.

– Мамо, а ми й патронів цілу торбину з собою прихопили, – вже й Павло гоноритися перестав. – То куди їх подіти? – його круглі очі вже благали про допомогу.

– Додумалися патрони додому принести, щоб і чужа хата зірвалася? А де ж вони зараз?

– На горищі лежать. – Розгублений Павло тільки тепер зрозумів, що накоїв.

У Мар’яни знову потяглася рука за лозиною, якою не били, а просто лякали дітей, щоб вони не шкодили. Тепер стримала себе, бо зрозуміла, що вже вона не допоможе.

– Як стемніє, закопаємо їх у канаві біля кладовища, де ніхто не ходить, а потім дядько Юхим скаже голові сільради, що сам знайшов. – Вона знову пригадала, як він у дощ змушував їх копати картоплю, а потім і батоги над вухом засвистіли.

«Нехай відробляє за те, що простили, – це вона вже про себе. – Він дійсно в сорочці народився», – пригадала ще багато чого з того важкого часу – окупації.

Після того випадку хлопці ще довго сиділи вдома, по черзі на вулиці чергували, щоб устигнути сховатися, коли за ними приїдуть. А Мар’яна, повертаючись з поля, часто боялася і до двору підходити, аби не почути найгіршого. Ігнатович час від часу натякав, що покарання не оминути, але інтуїція їй підказувала – все обійдеться, бо за неврожай і сам готується до того.

Ще ніколи такого не було, щоб зернові виросли такими малими, тому не косили цього літа, а просто збивали колоски косами, а інші згрібали граблями, від чого зерно одразу висипалося на землю. Більшим і меншим начальникам погрожували в’язницею, тому вони й змушували жінок та дітей збирати зламані колоски, аби хоч щось здати державі. У селі переказували один одному, що голова колгоспу уже отримав повістку до суду, а Ігнатович давно тримає торбину з сухарями біля ліжка. Іншим разом багато хто порадів би з того приводу, тільки не цього літа, тож ходили мовчки по полю, то нагиналися, то розгиналися, аби покласти в торбину зібрані колоски. І чим би їх не лякали, вони все одно намагалися хоч трохи приховати для себе, бо вже настав той час, коли хліб у селі майже ніхто не випікав. Саме тому з поля нікого не випускали, поки не огляне бригадир або навіть сам голова колгоспу.

– Радійте, бабоньки, вам пощастило. – Дід Кирило вже давно затягнув свій ремінь, щоби штани не спадали. – В іншій бригаді сам Ігнатович перевірки робить, лапає кожну жінку, навіть спідниці задирає, – про себе думав: якби не жартував, уже б давно упав на полі, як часто з жінками та підлітками траплялося. – Не вірите? Їй-богу. – Він перехрестився. – Якщо ви про щось інше подумали, то даремно, він колоски шукає. А недавно поночі Тетяну Василя-каліки та ще трьох жінок спіймав, коли ті прийшли за своїми прихованими торбинами. Цілу ніч просиділи бідолашні в тій кімнаті, куди ще німці в’язнів кидали, а вранці в район машиною їх забрали. Тоді вся ланка, кажуть, на коліна ставала перед Ігнатовичем, просила звільнити подруг. Обіцяли, що помруть, а й зернини більше не візьмуть, тільки б матері до дітей повернулися, адже сиріт після війни й так по селу багато бігає. А як усі раділи, коли через декілька днів жінки пішки прийшли з району.

– Знову живцем у могилу заганяють, – скаржився Кирило діду Саві наступного дня, поглядаючи на всі боки. – У мене сім’я мала – ми з бабою та син, і то я не знаю, як зимуватимемо. Може, хіба хто допоможе? – Йому, як і іншим, хотілося в те вірити.

– На кого розраховувати, друже? – Сава вже давно все передумав. – Кому ми потрібні? Здавалося б, таку війну виграли, то нас за людей повинні вважати, а воно ще гірше стало. Не буде нам ніякої допомоги, тільки чи виживемо цього разу, хтозна. Голод ці люди вже бачили, страшно про нього навіть згадувати, а щоб заново пережити… – що б не казав, а сам не міг такого припустити. – Ще недавно жінки клялися, що й зернини на полі не візьмуть, тепер усі знову збирають. А хто колоски знайде, то це – вважай пощастило.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Спалені мрії» автора Ткаченко Ганна на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • Розділ без назви (1)

  • Розділ 1

  • Розділ 2

  • Розділ 3
  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи