Розділ 3

Засоромившись, Мар’яна хотіла втекти від них, але вони її не пустили.

– Е, ні, з нами так не вийде. Ми люди давні й серйозні, тому скажи по правді – чи родичами моїми не погребуєш? – наполягав дід Кирило. – Чи, може, вважаєш, що ваш рід кращий? Не знаю, як там Максим у тебе питає, що ти його за носа водиш, а ми із Савою питаємо прямо і ти нам одним словом відповідай – так чи ні.

– Так. Буду вашою родичкою. Буду, – сміялася вона, від чого ще більше розчервонілася. – І рід ваш хороший, і Максим також. Тільки…

– Ніяких заперечень, ану, Максиме, йди-но до нас на бюро, – махнув йому рукою. – Ти Мар’яну коли в сільраду ведеш? Чи ти переріс і тобі допомога потрібна? – напустивши на себе серйозного вигляду, вони стояли мов два індики на подвір’ї. – Кажи зараз, бо в тебе час ще є, а в нас хтозна – прокинувся вранці, і слава Богу. А нам із Савою хочеться, щоб усім було добре і всі були щасливі. Такі от ми вродилися. То що? Відповідай правдиво.

– Завтра зранку. – Максим не зводив очей із Мар’яни, придивлявся, чи вона не заперечує.

– Оце інша справа, а то моя Катерина скоро онука народить, а ви все у провулку цілуватиметесь, місце там вам подобається, чи що, – так і виказав Кирило, що й він усе знає. Максим мовчав, а Мар’яна червоніла та опускала очі, мов незаймана у свої тридцять сім років. – Май на увазі: ми це питання на контроль узяли, а ти час від часу будеш звітувати, – наказував Максимові, все ще тримаючи серйозний вигляд, лише примружені очі аж сміялися. – У цій хаті, щоб усе з любові починалося, – він починав як голова колгоспу, а закінчив, як отець Федот, який умів після вінчання побажати молодим так, що й старі плакали. – От і все, – поглянув на Саву. – Тепер я додому пішов. У мого Льоньки медова пора ще не скінчилася, а моя бабця сама не впорається. Як розумієте, Кирило на два двори начальник, тільки силочка вже не та, що колись була. Зовсім не та…

– Та не спіши, поглянь-но, хто їде! Це ж наші хлопці: Іван, Микола і Митрофан – ті, що на Західну Україну подалися ще три місяці тому коней роздобути. – Сава схопив його за руку, аби він не рушив. – Голова сільради, кажуть, їх послав, – показував на дорогу.

– То про яких хлопців ти кажеш? Щось не розумію, – придивлявся й собі дід Кирило.

– Сп’янів ти, чи що? – аж сердився Сава. – Сам мені казав весною, що коней у бригадах зовсім мало, у нашій двоє, у другій – троє, а в інших взагалі по одному. Які самі подохли, бо годувати минулої зими не було чим, а яких дорізали, – ото й послали хлопців на Західну Україну.

– Та вже згадав, тільки не роздобути, а в хазяїв украсти, бо людей у колгоспи позаганяли, а деякі хазяї в них ще лишилися. Ти б тільки не кричав так голосно, бо то секрет був великий.

– Який секрет, Кириле, коли хлопці вже вдома і не порожняком їдуть! – Він аж на місці встояти не міг. – Ти хоч уявляєш, скільки це їхати довелося? – Його вказівний палець піднімався усе вище й вище. – Тисячу кілометрів в один бік, – опустив свої руки та знову дивився на дорогу. – Тепер кумекай, з одного боку воно нібито й не добре діло, а з іншого – герої все-таки! – жестикулював руками, показував і на захід, і на схід, поки сховав їх у кишені. – Вони… вже точно бачу, що вони, – сьогодні аж блищали його вицвілі від років очі. – Здається, аж п’ятеро коней прив’язано до воза, – топтався на місці, з нетерпінням готуючись до цікавої розмови. – Хлопці, ви, мабуть, ще від Житомира гадали, коли додому під’їхати, щоб на чарку не запізнитися? – знайшов, що сказати замість привітання. – Злазьте з воза, у нас не тільки випити, а й закусити залишилось, – уже скомандував, щоб люди розступилися, кивнув і Мар’яні, аби запрошувала. – То чого соваєтеся та роздумуєте? – бачив, що ті вагаються. – Невже ноги так дуже потерпли? – прислухався до їхньої тихої відповіді. – Соромитеся встати? Он воно що! – нарешті здогадався. – А ти, Мар’яно, не стій, а сюди по чарці хлопцям неси, бо горе у них за три місяці сталося – штани за дорогу на возі протерлися та не десь там, а на соромних місцях! – голосно оголосив під загальний регіт. – От бачите, не спитали мене, скільки штанів у дорогу брати треба, а я торгувати їздив не тільки поїздом, часто, було, і підводою, то бачив і таких телепнів, як оце ви, які по базарах голим задом блискали! – Сава задоволено посміхався та далі розпитував, бо багато доріг знав, і не тільки по Україні, і все йому було цікаво.

Налили хлопцям по одній, потім і по другій чарці, після чого вони й розповіли, як на Західній Україні у хазяїв коней від табунів відбивали. Де одразу виходило, а де й тікати доводилося дуже швидко. Виїхали з десятьма, а привели тільки п’ятеро, інших і в них по дорозі вкрали. А вже після третьої чарки і вони сміялися над своїми пригодами та протерті на возі штани показували. Навіть набитими мозолями хвалилися. Жінки підперезали їхні соромні місця своїми фартухами, аби змогли вони перед сільрадою встати, бо якось же треба доповідати голові про виконану роботу.

– Що ж це виходить? – знову почули голос діда Сави. – Жеребців привели, а кобилиць – то нема? – Він уже вкотре оглядав той невеликий табун. – Хлопці, і чим ви там думали? Треба ж було кобилиць брати, коня і одного вистачило б, а так ці здохнуть, і знову ми без нічого, – розводив руками.

– Наступного разу ми вас із собою візьмемо, будемо коней від табуна відбивати, а ви під хвіст заглядати, – кричав Іван Бохан, збираючись їхати далі.

– Ви, хлопці, як маленькі, та не під хвоста ж треба було дивитися, а під пузо, так простіше! – Дід із серйозним виглядом то піднімав плечі, то опускав їх від здивування. – Послали, а вони не можуть кобилу від коня відрізнити! – іще підкидав, аби всі сміялися, а вже коли й сльози витирали, неначе меду напився.

Додому почали розходитися, коли череду побачили в кінці вулиці.

– Та зачекай, Кириле, я ще одну новину забув тобі сказати, – наздоганяв його дід Сава. – У Кудленків знову яма у дворі здоровенна. Знову хтось закиданий той погріб копав – золото шукав. Це ж вкотре?! Ти чув про таке?

– Чув, – сміявся дід Кирило. – Цього разу то вже свої хлопці, які з війни додому прийшли. Усі вже шукали, то ж і фронтовики вирішили знайти під своїм порогом. З чим чорт не шуткує! Якби не вони, то когось би лаяли, а так усе тихо.

– А я тобі скажу, що те діло серйозне і розкопки ще на цьому не закінчаться, ось подивишся. За золотом їздили на край світу, а тут, може, воно у дворі лежить. Уже навіть у мене руки чухаються. А раптом знайшов би? – від такої думки аж очі під кудлатими бровами зблиснули.

Здавалося, ніхто не вірив у те золото, але не минало й тижня, як знову цікавилися – чи ніхто не копав? Коли зійдуться на весілля, вип’ють, так і починають про панський глечик згадувати, бо він так і сидить у кожного на думці. Мар’яна теж інколи мріяла потримати в руках хоч одну монету і все перепитувала в діда Сави: скільки платтів можна на неї купити, бо те, що ховалося в найпотаємніших куточках душі кожної жінки, іноді просиналося і в неї. А насолодивши душу хоч розмовами, знову ховалося глибоко. І не дивно, адже їхні мрії від реальності були так далеко, як зірки від землі.