Розділ 3

– А далі як жити збираєшся? Ти ж мене і відпустити не хочеш, і любити боїшся. Із синами твоїми я б і сам якось домовився, певен, що зрозуміли б. Але ти сама повинна вирішити – житимеш зі мною чи… – іншого він навіть не хотів припускати. – Скажи мені хоч раз відверто – чи думаєш про мене?

– Думаю, Максиме, щодня думаю, – така відвертість аж саму її струсонула. – Коли ти дивишся на мене, тоді аж ноги терпнуть, – опустила очі, наче молода дівка. – Перед сном щодня розмовляю з тобою, обнімаю, а поряд сплять четверо дітей, – зізналася тихо, не піднімаючи очей. – І соромно мені, Максиме, і страшно стає, і як далі жити – не знаю, – вмить з її очей покотилися сльози. – А я жива жінка, я хочу любити, хочу, щоб ти цілував мене, і хочу лягати спати у твоїх обіймах. – Вона терла рукою обличчя і не шкодувала, що відкрила йому свою душу.

Від її слів, від її солоних губ і його серце стискалося до болю.

– То як же нам бути? – прихилив до неї свою трохи посивілу голову. – Ходімо до мене, а рано-вранці прийдеш додому.

– Ні, я вже зарані бачу, як твоя мати гляне на мене, а там сусіди здогадаються. Ні, я так не зможу. Ніколи так не зроблю, – у неї аж руки тремтіли.

– Мар’яно, я тебе не розумію. Ходімо в сільраду та розпишемося, щоб ти була законною дружиною. То як, підеш за мене?

– Піду, тільки коли хата в мене буде. Скажуть: ще хліба не наїлися, а вона вже до чоловіка спати прийшла. Недовго чекати залишилося, доживемо і до наших днів. – Вона була схожа на наполохану пташку.

– Не хочеш, значить. Хату я тобі й так складу, раз обіцяв. А інша на твоєму місці пішла б прямо сьогодні й ні про що не думала б, – навіть образився.

– Я так вихована і по-іншому не зроблю. А ти чоловік вільний, коли подобається Феня, то можеш женитися. Ніколи на дорозі не стану. Чуєш? – У ній заговорила якась образа на життя, чого вона й сама не могла зрозуміти. – Дітей у неї немає, і тобі легше житиметься, – хотіла його обнімати, але шепотіла щось не те.

– Не віриш моїм словам, – сказав розчаровано. – А мені не двадцять і не тридцять, – додав, зітхнувши.

Здавалося, що та нова жінка, яка в ній прокинулася, сьогодні не хотіла чути про його вік, лише про любов. Вона намагалася всіх викинути з його серця, навіть тих, які туди колись випадково потрапили, і господарювати самій. Мабуть, тому й чекала, що він скаже ті головні слова саме в цю мить, яка здалася їй вирішальною.

– Не сердься, Максиме, я і правда не знаю, що кажу. Це, мабуть, від ревнощів. – Сама не розуміла, для чого розірвала те солодке простирадло, яке вже було її огорнуло. Тепер, заглядаючи в його очі, шукала в них той хвилюючий погляд, але замість нього бачила лише чоловіче бажання.

Йому були невідомі тонкощі жіночої душі, тому він ще сильніше притис її до себе. Цього вечора лише місяць був свідком їхнього поцілунку, такого палкого і гіркого водночас, бо вони обоє так хотіли любити.

Ще ніколи так не раділи люди, збираючи врожай. А коли нарешті наїлися хліба, дуже швидко почали забувати про минулу голодну зиму.

Після жнив Мар’яна зібрала всіх на толоку мазати хату. Чоловікам теж роботи вистачило. Вони вставляли вікна, навішували двері, закінчували крити соломою дах. Два дні кипіла робота, приходили й родичі з краю села, і навіть з Горвища. А в неділю всі зібралися по обіді, як на весілля – пили, їли, танцювали аж до самісінького вечора. Ніхто не пам’ятав, щоб на цьому подвір’ї так співали пісні, які аж на півсела лунали. Першим стомився дід Кирило, в якого за півдня руки заболіли від гармошки, але розходитися ніхто не збирався. Закінчилося все веселими частівками бідової Катерини.

– Виходить, що ви, діду Кириле, тепер мені родич, раз ваш син живе з моєю Катериною? – сміялася Мар’яна. – От що значить кохання, діждалася вона свого.

– Хоч і троє дітей, але багато женихів було, красива все-таки холера, – пританцьовував і дід Сава під Катеринині частівки. – Навіть полковник приїздив той, що першим Березівку нашу звільняв. А вона ні в яку, тільки за Трохима і все. Чекала, аж поки він від концтабору відійшов. Та яким би не було лікування, кохання все ж краще. Правду кажу, Кириле? Як гадаєш?

– Я був такий радий, що син видужує, то проти й слова не сказав. А вона так його закрутила, що він і досі не второпає – чи то кохання, чи то баба така. Отаманша одним словом! – по його обличчю можна було здогадатися – він теж щасливий. – То ж нехай живуть, – махнув рукою, неначе він усе-таки давав на те згоду.

– Так вони в тебе і спитали! Минули часи, коли цим ділом батьки командували. – Дід Сава теж сьогодні радісно посміхався. – А у твого Трохима, мабуть, справжнє кохання, глянь, як він на неї дивиться – як кіт на сало. І пара з них гарна – мов артисти, а не сільські люди. – Він і сам ними милувався. – Дасть Бог ще й дідом станеш, буде кому гармошку передати, а то руки в тебе щось заслабли. – І цього разу жартував.

– Та вже вагітна Катерина наша, хоча танцює, як дівка, – посміхався на ті жарти й дід Кирило. – А ти, Мар’яно, все одно не родичка, бо хто тобі зараз Катерина? А ніхто. От коли за Максима вийдеш, тоді й породичаємося.