Розділ 3

– Он мій батько ще не забув, як її мати щось таке говорила вранці перед своєю клунею, – приєдналася й Антоніна, вийшовши на вулицю, – що потім звідти пацюки та миші виходили, як ті гуси – одне за одним, по стежці городом так і йшли до берега. – Доказавши, вона навіть не посміхнулася, бо в те вірила. – Кажуть, що чорну книгу читала, то й Лисавету навчила. Думаю, що то вона мого Івана зі світу зжила, – пригадала й зовсім давні часи, аби Мар’яну заспокоїти.

– Я знаю своє – Максим сам винен. – Їй не хотілося вестися ні на які забобони, хоча й сама різне думала. – Тільки як же тепер мені бути? – шукала поради в Горпининих очах. – Дійсно, хоч із кладки та у воду. Ніби й років небагато, а так нажилася, що й ворогу не побажала б.

Одне говорити, а інше – думати. Про те, що її з Ваньком знову запрошував Федір до річки, змовчала. І про те, що й самій втопитися хочеться, вирішила взагалі не говорити. Про лукавого, який уже й серед білого дня не дає їй спокою, намагалася сказати, але й рота не змогла відкрити. Почала вже й вона думати, що і їй Лисавета щось наворожила, бо й дня не минало, щоб знову та думка не крутилася в голові. Останнім часом нова з’явилася – піти до Феськи Драної, нехай збавить її від тієї дитини. Учора вже й до її хати підійшла, довго вагалася, поки поріг переступила. Але, коли в хаті побачила закривавлені ганчірки і якусь бліду жінку на полику, одразу втекла. Усю ніч не спала, вранці знову неначе хто її штовхнув. «Не потрібна тобі та дитина. Не потрібна». Аж хололо все всередині від того голосу. Мар’яні навіть здалося, що вона не встоїть під таким потужним натиском. «Хай буде, що буде», – стала повторювати про себе, неначе вже дала згоду на те, щоб убити свою дитину.

– Ще додумайся дітей посиротити. – Здається, Горпина здогадалася про її внутрішню боротьбу. – Як візьмеш у голову, то сатана може й не відступиться, – налякала її такими словами. – А як тільки Феська по кусках витягне з тебе дитинку, повік мучитися будеш. А він знову змушуватиме тебе накласти на себе руки.

– То як же мені бути? – Розгублена Мар’яна мало не знепритомніла. – Ще місяць-другий – і люди заговорять, його ж не сховаєш. – Вона помацала руками свій живіт, неначе намагалася пересвідчитися, чи насправді там є нове життя. – А мені як пережити такий сором – і від людей, і від дітей своїх? Що ж я наробила! – Вона плакала над своєю долею гіркою, і ніякі слова не могли її втішити.

– У церкву йди, помолися, причастися та службу замов, – радила Горпина, – воно й попустить. А потім якось буде, – гримала, бачачи її розгубленість.

– Мені, ти думаєш, краще? – І Тоні не сподобався такий її настрій. – Мені теж важко самій, але я дочекаюсь свого Тимофія, хоч на старості, а повернеться, – цього разу її рішення було твердим.

Намагалися говорити про се та про те, аби тільки відволікти Мар’яну від поганих думок. А воно новин веселих і не було.

– Чоловіки цієї весни досадили ліс, вийшло, як і планували – п’ятдесят гектарів, – Горпина перейшла на іншу тему, думаючи, що вона веселішою буде. – Назвали його «Бельків», на честь Белька Антона Архиповича – нового голови колгоспу. Він нібито й не хотів, щоб та назва прижилася, але всі наполягали, бо все-таки це його ідея, – продовжувала далі.

А згадавши більш веселі новини, почала зовсім іншим голосом:

– І звідки, ви думаєте, я прийшла? – Її очі виказували – буде велика таємниця. – Ходила до Соні Іваненкової, її паралізувало, а Михайло Адамович якраз у район поїхав. У бідної ні рука не піднімається, ні нога не ворушиться, навіть рота покривило. Бач, що нерви наробити можуть. А чого? – більш за все хотіла довести, що тепер у селі різного вистачає, то ж і Мар’янині новини не будуть якимись шокуючими. – Дочка матір довела, – продовжувала далі. – Зв’язалася її Люба з нашим міліціонером і як здуріла – отак влюбилася. А йому що, він і раніше не проти був погуляти, а тут і ночувати почав у неї. Тоді дружина й не витримала, прийшла до них додому. Поговорити з Любою не вдалося, її якраз не було, а мати у дворі щось робила. Зоя Кирилівна давай у неї питати: чому так погано дочку виховала? Згодом розійшлася та ну на неї кричати. – Горпина розказувала складно, тільки ніхто не зрозумів, на чиєму вона боці. – Що робити Соні? Вона й сховалася в хату, ще й двері защіпнула. А міліціонерша по вікнах палицею давай бити та по шибках, забула навіть, що вона вчителька. Від переляку мати знепритомніла, а та додому втекла. І хто, скажіть, у кого вибачення повинен просити? – намагалася розплутати той клубок. – Усе б минулося, але тепер Соня калікою може залишитися.

– Що б не говорили, а дружина в нього і красива, і розумна, і діти в школі її люблять, бо вчителька від Бога. Він теж непоганий – високий, статний і не дуже вредний, от тільки гуляка великий. І як з таким можна жити? – приєдналася до розмови й Мар’яна.

– Отак і живе, троє діток, куди їй подітися… – хитала головою Горпина.

– Мало не забула ще про одну новину – тим хлопцям, які на Західну Україну за кіньми їздили, по пошті гроші прийшли, – пригадала й Антоніна. – Усім мали виплатити, а отримав один Іван з нашої вулиці. Усі інші гроші начальник пошти собі забрав. Невже думає, що його за те не посадять? Це Харитон десь почув, а коли додому повертався, то й мені розказав. Ніхто тільки не зрозумів, хто ж їх прислав?

– Мабуть, район, бо він їх і посилав, після того Івана в районну міліцію на роботу взяли. А недавно його і ще чотирьох міліціонерів знову на Західну за кіньми відправили, тільки вже поїздом, – таке Мар’яна чула від діда Сави.

– То старі новини, бо вони вже повернулися. – Горпина махнула рукою. – Іванова дружина по секрету сказала, що їздили не у формі, а в домашній одежі, і привезли товарняком аж двадцять коней. – Вона говорила тихо, а потім високо підняла брови – дивувалася й сама. – Повернувшись, Іван слово дав, що більше не поїде, бо цього разу міг без голови залишитися, – після цих слів її брови були аж під хустиною. – І це не все – новин багато привезли, – ще загадковіше поглянула. – Ночували в одній хаті, а там хазяїн розповів, що в тридцять третьому році, почувши про голод на Україні, вони назбирали нам цілий товарняк зерна. Бач, де про нього знали! – Тепер вона аж сльозу витерла. – Але тільки той поїзд наблизився до нашого кордону, як його завернули назад і сказали, що ніякого голоду в нас нема. Хазяїн машиністом був на тому потязі. – Замовкнувши, Горпина перехрестилася, а Тоня та Мар’яна від подиву аж вклякли на лаві. – Який гріх, Матінко Божа! І це коли в нас попід парканами люди лежали?! – Вона дивилася на святий куток і далі хрестилася. – Воно й у війну загинуло не менше. Село велике, та ще два разом, людей колись було – не перерахувати! Цікаво б знати, скільки ж зараз? Перепис зробили, і знову ніхто не говорить. Я колись сама рахувала, то вийшло, що кожен третій чоловік у війну загинув.

– Може, й половина не прийшла з фронту, а скільки партизанів у лісах залишилося лежати, та й селян часто у війну хоронили і після обстрілів, і після розправ німецьких. Тамара-листоноша про це знала, але й вона мовчала. – Мар’яна й собі міркувала.

– І не скажуть. Пригадуєте, перед війною чутки ходили, що після голоду тридцять третього результати перепису поклали Сталіну на стіл, а вони, мабуть, його дуже вразили, бо він наказав усіх, хто брав участь, розстріляти. А може, все-таки, щоб ніхто про те не дізнався? – Їй ніхто про те не говорив, вона сама до того додумалася. – Тоді дві вчительки і в нас пропали, які по дворах ходили, – нагадувала Мар’яні та Тоні.

– А я чула, що то все Берія робив, усі про нього тишком говорили. – Мар’яна теж інколи щось своє додавала, показуючи, що вона вже менше про своє думає. – Точно він.

– Якраз. У нас що – анархія! – Попри все Горпині хотілося заперечувати. – Один винен, один – Сталін. – Його ім’я вона прошепотіла, бо й зараз боялася назвати голосно.