Розділ 2

– Вам що плакати, що сцяти. – Він знову намагався вирівняти свою спину.

Намагався і цього разу утримати ту позу, як для портрета на дошку пошани, але йому не вдалося. Усе ж, здається, був задоволений, що може зверхньо дивитися на неї.

– А забрали по ділу, і я тут ні до чого. Коли не винний, то відпустять. На те вони й органи, щоб розібратися.

– Ой-йой-йой! Коли це таке було, щоб відпускали? Років через десять хіба. Уже було – ми тих розбійників на війну відправляли, а їм захотілося ще раз нам насолити. От і звели наклеп на Тимоху. Тут і без тітки Лисавети не обійшлося. А при чому ж тут Тимофій? Заздрість душить, що його поважають. Але не тільки їх, вона і вас душить.

– Не вигороджуй. Він один знав, де в лісі зброя залишилася, де які просіки заміновані. Без нього там ніяк не обійшлося. Не раз, мабуть, розказував їм вечорами. Ще й у в’язниці сидів у Хабаровську. Інформацію таку дарма органи не отримали б. По чужій території тинявся неспроста.

– Ви ж військовий чоловік, невже зрозуміти не можете, що й таке могло статися. Але люди знайшлися, які виручили його.

– Нічого не хочу знати, – стукнув він рукою по столу. – Ще раз тобі кажу, є органи, вони й розберуться. Дивись, бо ще й тебе допитувати будуть, може, й ти борщі бандитам варила. Мені не захотіла, а з тих, може, і пригріла кого.

– Прости вас Господи за такі слова! Бог є на світі, і вам перед ним відповідати доведеться.

Не те вона говорила, що їй хотілося, зовсім не те, але здавалося, що Тимофій стоїть позаду і не дозволяє їй далі продовжувати той двобій.

– Не лякай, я давно ляканий! Попа вашого сьогодні зранку теж забрали. Додумався – представники з органів у селі, а він тут служить коли хоче, у дзвони дзвонить, після обіду ще й на кладовищі над бандитами молитви читав. Тепер читатиме в іншому місці. Сказали йому – до сьомої ранку, ото треба було і слухатися.

– Отця Федота? Так і знала – це ви в селі таке виробляєте!

– Помиляєшся, Мар’яно, це ви самі.

– Страшний ви чоловік… Правду люди казали, що свій такого б не зробив, бо йому тут жити і його дітям також.

– Йди з моїх очей, поки ціла, та язичка прикуси.

Не дуже голосно гримав Ігнатович, видно було, що дуже боліла в нього голова і, судячи із запаху в кабінеті, боліла з похмілля, а не від їхньої розмови чи подій у селі.

«Щоб ти проклятий був! Щоб з горілки здох! Щоб у пеклі згорів!» – вирвалися прокльони вже на вулиці. А так хотілося їх сказати прямо йому в лице. Ще й плюнути, аби на душі легше стало. Ніколи такого не відчувала, а зараз кипів усередині страшенний гнів і ніяк було його вгамувати.

Наступного дня повернулися додому Максим, Харитон і Грицько, але хороших новин не привезли. До начальства ніхто їх не пустив. Походивши по тих кабінетах та по начальниках, які нічого не вирішують, переночували в Харитонових родичів та й знову пішли по тому самому колу. Потрапили до заступника начальника міліції, який повідомив, що Тимофія рано-вранці вже відправили в область, там точно розберуться, і коли не винний, то ніхто за ґратами його не триматиме.

І побігли один за одним дні в чеканні. Уже і Трійця минула, але ні Тимофія, ні повідомлень з органів не було. Церква була на замку, а про отця Федота Ігнатович радив людям забути.

– Казав Лаврентій, що правдоньку до кінця світу люди шукатимуть, то так, мабуть, і буде, – про те ще не раз нагадуватиме всім Горпина.

Не минуло й тижня, коли баба Проня помітила, що Мар’яна дуже схудла, навіть декілька днів на роботу не вийшла – лежала. Інколи починала говорити щось не те – то Федора проводжати на поїзд, то Костю видивлятися під поликом, то знову за машиною бігти збиралася, на якій у наручниках повезли Тимофія. Прошепотіла якось, що вбити Ігнатовича надумала, коли місяць буде повний. Потім знову ставала сама собою, але все більш мовчазною. Тому Проня все частіше почала придивлятися до неї. А коли одного вечора, вже зачиняючи свій хлів на ніч, виглянула на дорогу і побачила її у вишитій сорочці з Ваньком на руках, побігла слідом. У той час уже нікого не було, навіть собака не зустрівся. Лише повний місяць то швидко ховався за хмару, неначе й сам поспішав у своїх справах, то знову придивлявся до жінки з дитиною на руках. Інша жіноча постать у темному майже не траплялася на його очі. Навіть не шукав її, коли вона відхекувалася в тіні високих дерев, і не помічав, коли швидко перебігала по видній місцині. Чому не наздоганяє? Чому не намагається спинити? Його й це не цікавило, а вона б не відповіла, ніби й хвилини не мала, щоб подумати. Могла б і назад повернутися – нехай собі йде, куди надумала. Але вишита довга сорочка, в якій вона ніколи її не бачила, неначе вела за собою. «Мар’яно, спинися!» – тільки хотіла крикнути перед центром, як хтось присвітив їй прямо в очі. Вона аж за паркан схопилася, а коли протерла їх, зрозуміла, що випустила її з виду. Тепер бігла до самої сільради вже не криючись, пригадавши Мар’янині чорні думки про вбивство Ігнатовича. «Не треба. Тільки себе занапастиш. Не треба. Я вже тут», – шепотіла по дорозі. Перед темними вікнами сільради спинилася, але скрізь було тихо. Уже взялася рукою за хвіртку, як почула хлюпіт води. Метнулася в бік річки, до якої було зовсім недалеко. Коли злякано заверещав Ванько, вона й зовсім мало не впала.