Розділ «Ваза Повість»

Я почув тихий, ледь чутний шелест. Я розібрав слова — нашою, емліонською мовою. Це шептала Елісмір — десь далеко-далеко, але водночас начеб зовсім поряд. Я здивувався, бо в нас немає ні шепоту, ні крику, в людському розумінні. А це був саме людський шепіт. Тільки нашою мовою.

— Що це? Якісь незрозумілі звуки ввижаються, — це вже тихо сказала Ольга. — Я, мабуть, дуже перевтомилася. Зараз роздягнуся і протру тебе, дивна вазо.

Вона протирала мене зволоженою тканиною, і моя душа (от, я вжив людське поняття) умиротворено співала. А може, це був не спів, а щось інше?

— Я чекаю тебе, коханий, — знову почув я шепіт Елісмір. — Я чекаю тебе і вірю, що ти повернешся. Я чекатиму доти, доки не побачу тебе. Я знаю, що ти десь є, але чомусь не можу знайти шляху до тебе.

Простір довкола мене трохи посвітлішав. Боліло тільки те місце, де утворилася тріщина, яка, здавалося, от-от розчахне мене на дві половинки.

Я знову почав намагатися пригадати формулу повернення, але зрозумів, що це мені не під силу. Тепер у формулі було ще більше ланцюжків, які я не здатен був відтворити.

«Цікаво, як би поставився до мого вчинку мій великий Вчитель? — раптом подумалося мені. — Я вже кілька разів порушив і закон невтручання, і закон збереження надкосмічної енергії, і мораль великої міжпланетної філософії. Через що? Пошкодував цих двох доволі нерозвинених істот? Але ж я робив усе це немовби спонтанно, підкоряючись якійсь незрозумілій силі. Що ж мені лишається? Довіку бути вазою? Може, саме через це моє свавілля Елісмір і не вдається вийти на зв’язок зі мною?»

Відповіді знову, як і слід було чекати, не отримав.

7

Софійка повернулася, за земними мірками, десь через три тижні. Вона схудла, була справді блідішою, ніж раніше. Але очі, очі її усміхалися — не так безтурботно, як раніше, а якоюсь лагідною і водночас глибокою усміхненістю. Наче ця дівчинка знала якусь лише їй відому таємницю й від цього відчувала себе щасливою. Тільки трепетно оберігала віднині своє щастя.

Вона тепер майже не дивилася телевізор, все більше читала, до неї перестали приходити подружки, котрі своїм сміхом і галасом раніше таки дратували мене. Зате я вперше побачив отого хлопця Колю, котрий так хотів поділитися із Софійкою своєю червоною рідиною, яку люди називають кров’ю.

Хлопчисько був довготелесий, цибатий, схожий на птаха, який водиться на цій планеті, здається, їх називають чи то буслами, чи лелеками, чи то чорногузами. Гм, чорногуз. Смішна назва. Нічого чорного у Колі не було, він був білявий, мав доволі тонке волосся, а ще був, на відміну від того Олега чи іншого колишнього Софійчиного однокласника, здається, Геннадія, дуже соромливим і досить часто його обличчя набувало незвичного червонуватого кольору.

Найбільше, що вони робили із Софійкою, — це сиділи й дивилися одне на одного. Наче шукали якісь особливі слова для розмови й ніяк не могли знайти. Так і не знайшовши, Коля вставав і казав, що йому вже час йти додому.

Квартира ця пережила нашестя незнайомих мені людей, котрих називали родичами. Вони розмовляли, пили якусь рідину, після якої робилися безглуздо-веселими й галасливими. Вони заспокоювали Софійку, що нічого, мовляв, особливого не трапилося, що в неї все ще попереду, а дівчина вона молода, вродлива і розумна — не пропаде.

Коли вони сиділи за столом, нас із моєю сусідкою-вазою переставили на підвіконня. Перед тим нас обох наповнювали тими доволі приємними на вигляд, хоч і гострими на запах рослинами, що їх люди називають квітами. Вперше в моє нове нутро (а втім, це досить умовно, адже там, усередині мене, — порожнеча) налили перед тим рідкої субстанції, яку люди називають водою. Це було дивне відчуття. Я раптом відчув, мовби перебуваю посеред безмежного обширу — щось схоже на те, коли наш зореліт пролітав над великим пустельним простором, який, здається, називають океаном. Я наче сам летів над ним, знижувався, торкався руками (чи крильми, як у цих істот — птахів), потім грудьми, всім тілом і поступово став занурюватися у воду. Вода проникала в мене все більше й більше, доки я не став сам відчувати себе частинкою цього водного безмежжя. Звідки така фантазія, адже на Емліонії нема води як такої, рідина життя існує в кожній із живих субстанцій, присутніх на нашій суперпланеті.

Досі в мою сусідку двічі наливали воду і ставили квіти, але мене оберігали від цієї процедури, мовби чогось остерігаючись. Що вони відчували чи передчували?

Тепер стебла квітів (здається, їх називають гвоздиками) неначе проростали крізь мене. Я навіть злякався, що квіти проб’ють своїми стеблами дно вази, себто мене, і проростуть крізь дерево підвіконня кудись далі, може, навіть до самої землі, до якої тепер мені було досить далеко. Але раптом це якось мені допомогло, адже у міфології (чи суміші науки з міфологією) цієї планети йдеться про силу, яку дає земля (дивно, поверхня тут називається однаково, як і сама планета) і допомагає у всіляких критичних ситуаціях.

Коли ж мене переставляли на підвіконня, то одна з гостей, жінка на сорок земних років, у картатій сукні, з довгим волоссям, що спадало на плечі, раптом спитала, навіщо Ользі дві однаковісінькі вази.

— Подаруй, сестричко, одну, — зі сміхом сказала ця жінка.

Я знову злякався на якусь мить, і відчув, як заболіло те місце, де тріщина.