Розділ «Ваза Повість»

Відверто кажучи, я хотів зробити ще кілька сюрпризів моїм господарям. Подарувати те, що вони звуть грошима чи коштовностями. Але після слів Софійки про тріщину, після того, як я відчув дивний біль з правого боку (наче хтось невидимий періодично брався мене розпилювати), зрозумів, що то наслідок мого втручання в цей чужий світ, у життя цих істот. Напруга, що виникла при тому, коли я посилав невидимі психічні імпульси, наказуючи бандитові принести і покласти до поштової скриньки гроші, а потім забути про це, мої спроби вплинути на психіку Софійки і Ольги і призвели до тріщини, до відчутного болю, ба, навіть страху, що тріщина ростиме. До того ж, наступного дня вранці, після тієї пам’ятної грози, Софійка помітила, що кришталь у дивної вази, яка з’явилася невідомо звідки, потемнішав. Справді, я відчув, наче всі предмети в кімнаті вкрилися плівкою легкого туману. І коли та ж Софійка стала у дверях, то почала мовби розпливатися.

Після грози я довго не чув голосу Елісмір. Тільки щось віддалено-болісне. Я наче завмер, очікуючи, віддавшись на волю часоплину, що ж буде далі.

І все ж через якийсь час мені довелося знову втрутитися в події. В одну подію.

Одного разу я почув, як хтось відчиняє і довго не може відчинити вхідних дверей. Коли нарешті замок спрацював, я побачив на порозі кімнати силует Софійки. Вона не пройшла, а швидше прошаркала до середини кімнати і дивним поглядом, начеб геть чужим, стала оглядати все довкола, мовби впізнавала предмети, що наповнювали її помешкання, і не могла впізнати. А тоді кинулася на диван і гірко заплакала. Вона ридала все голосніше й голосніше, з вуст її зривалися три слова «Навіщо?» і «За що?», немовби Софійка геть позабувала всі інші слова. Нарешті плач стих, тільки час від часу здригалися плечі. Коли ж Софійка підняла голову (на кілька хвилин перед тим мені здалося, що вона заснула), я побачив, яке геть запухле в неї обличчя. Запухле й чуже. Мені навіть здалося, що це обличчя її матері або й ще старшої людини.

Софійка довго дивилася, втупившись в одну точку. Пальці її судомно стискали хустинку. Тоді вона встала й вибігла з кімнати.

Я почув, як гримнули двері, здається, до ванної, потім заплюскотіла вода. Шум води посилився, я зрозумів, що Софійка хоче прийняти ванну.

І раптом в моєму єстві стало страшно швидко рости відчуття тривоги. Це був цілий вал тривоги, так, немов над моїм життям, саме на моїм, нависла страшна небезпека. Хоч я й збагнув — щось, навпаки, загрожує Софійці. Звідкись у мені народилося й стало заповнювати всього дивне земне слово «суїцид». Воно явно не належало до тієї мови, якою спілкувалися люди, котрі жили на цій території. Я став прокручувати невидимий механізм сприйняття, але щось наче заклинило — значення цього явно чужого слова не приходило.

Тривога проте росла. Неусвідомлено, з незнаної глибини з’явилося речення-заклик, його я став повторювати, перетворюючи у сигнали, які послав до Софійки: «Не роби, не роби цього, не треба». Що, чого не треба їй робити, я теж не знав, усе довкола мене вкрилося суцільним густим туманом, а може, й димом. Я чув, як бринить кришталь, не лише моєї вази, а й сусідньої. Це було бриніння розпачу, бриніння, схоже на плач. Потім я став посилати імпульси до Ольги, наказуючи їй кинути все й поспішати додому.

Саме цей заклик і спрацював. Наче крізь сон, я чув, як хтось гупає у двері, як вони відчиняються, як гупають ще в одні, як їх вибивають, розпачливий голос Ольги: «Донечко, що ж ти наробила?» Тоді її крик, а за ним — інші крики. Голоси незнайомих мені людей. Потім усе стихло.

Неодноразово, практично щодень, за винятком двох-трьох днів за весь цей час, я лишався сам. Я мав час згадувати моє власне і наше з Елісмір минуле, згадувати нашу далеку й таку любу планету, міжгалактичні експедиції, в яких брав участь. Я вів з невидимими опонентами філософські диспути, відповідав на уявні запитання Вчителя і навіть сам пробував придумувати нові космічні закони. Це існування, до якого не можна було звикнути і все ж я мусив звикати, ставало приреченою реальністю. Сенсу в ньому було не більше, ніж в існуванні істот, що називають себе людьми. Хоча іноді й закрадалася думка, що навіщось потрібне це випробування. Випробування? Я страшенно здивувався, коли вперше завітала ця думка.

«Але який сенс?» — подумалось мені.

І тут раптом здалося, що розгадка цього питання, розгадка цієї проблеми допоможе визволитися з мого теперішнього стану. Але визволення самостійно нереальне, це я добре зрозумів. Тож як? Чого я не можу усвідомити?

Цієї ж ночі думки кружляли якимось дивним колом, повертаючись до цієї планети, потім до Софійки, до її болю, який я відчував (так, відчував майже фізично), але не міг збагнути, від чого він — рани, душевного (знову це дивне визначення) потрясіння, втручання якоїсь побічної сили?

Коло думок замикалося, я опинявся мовби всередині нього, торкався цього кола, прагнув розірвати його і не міг. Врешті-решт я завмер усередині кола, у точці, що була його центром (усе це я уявляв доволі зримо), і зрозумів, що треба чекати, лише чекати, що відбувається щось таке, у що мені несила втрутитися.

Минули ніч, день, знову ніч і півдня, туман чи дим довкола мене не розвіювався. Нарешті з’явилася Ольга, стомлена і змарніла. Вона присіла на диван і, не роздягаючись, стала кудись телефонувати. З цієї розмови я дізнався, що життю Софійки вже нічого не загрожує, вона в лікарні і хоч втратила багато крові, але житиме, тільки дуже бліда й ослаблена. Авжеж, бо пробувала собі перерізати вени, та вона, Ольга, вчасно нагодилася, щось наче їй раптом підказало, що вдома біда, якась дивна тривога стала рости, якийсь голос кликав, наказував мчати додому. Вона й узяла таксі й помчала, і добре, що встигла, що вдалося врятувати. Що трапилося? Та що могло трапитися, любов, а може, й не любов, а просто дурість, Софійчина подруга розказала, що Софійчин хлопець начеб її фотографував, так, вона вже бачила ті фотографії, у доньчиній сумці знайшла, і в купальнику, і геть гола, а він до школи приніс, хлопцям роздавав, ще й насміхався — та жаба жабою казав, а ще туди ж, у моделі преться, аякже, їй місце, як і матері, на базарі пиріжками чи якимось лахміттям торгувати.

Ольга теж плакала, питала когось, чого та молодь така сволота? Боже ж мій, чого, чого і її, Ольгу, життя нічому не навчило, а Софійка ж вдалася в неї, геть усім і всьому довіряє. Та добре хоч живою зосталася. А зараз там біля неї хлопець один, з нашого будинку, тільки в іншій школі вчиться, як почув про ту біду, примчав, все набивався кров здати, а в нього ж інша група, четверта, а в Софійки друга, простий такий хлопчисько, мати в нього двірничкою працює, то часом його можна бачити, як вулицю мете. Каже, я вже нікуди Софійку від себе не відпущу, а вона очі заплющила і тільки кволо так, ледь-ледь посміхається. Ото трохи грошенят припливло, думала відкласти Софійці на квартиру, та тепер обов’язково влітку до моря повезу, а ще залишиться на вступ, що б там не було, а доб’юся, щоб моя дитина студенткою стала, хай та сволота бачить, що моя дитина не дурніша. Тільки тепер доведеться в школу іншу переводити, та нічого, Коля, той хлопець, каже, що в них клас хороший.

Так промовляла Ольга, а виговорившись, довго сиділа і дивилася кудись якраз повз мене. Потім стрепенулася, підійшла, торкнулася рукою моєї поверхні.

— Господи, що ж це таке? — промовила. — Ваза ж ця геть почорніла. І тріщина побільшала.

Невже вона відчула те лихо, що з нами трапилося? Що ж це за ваза така?

Ольга провела долонею по мені. Легке благодатне тепло відчув я від цього дотику. Це було не те гаряче відчуття, коли торкалася Софійка. Якесь дивне умиротворююче тепло. Я ще ніколи не відчував такого. Схоже на теплий легенький вітер — земний, бо на Емліонії немає вітру. На дотик сонячних променів, ранкових, коли сонце пробивається з-за хмари та ще не пече, як буває вдень. А ще дотик цих пальців був схожий на дотик ніжної квітки й огортання тонкої тканини, яку тут, на Землі, я вже встиг поцінувати.