Розділ «Ваза Повість»

— Ходімо вечеряти, — почув я голос старшої жінки. — Ти ж, напевне, голодна? Котлети так і не розігріла. Чи ти й не приходила додому після обіду?

— Приходила, — сказала молодша поспішно.

3

Я так і залишився на столі в цій убогій квартирі. З часом її мешканці — Софійка та її мама, яку звали Ольгою, призвичаїлися до мене, тобто, перестали звертати увагу. Жили вони справді бідно. Ольга продавала на базарі пиріжки, її донька перейшла до десятого класу, а по закінченні школи збиралася йти вчитися на перукарку. Втім, була у неї потаємна мрія стати манекенницею і час від часу, як я довідався з розповіді, якою вона поділилася з гостроносим, доволі міцним хлопчиськом, її ровесником, Софійка надсилала світлини на якісь конкурси, не отримуючи звідти жодної відповіді.

— Правда, я дурна і смішна? — спитала вона цього хлопця. — Смішна і невродлива потвора...

Вона заплакала і сказала, що це йому першому в цьому признається, про фотографії. Хлопець, якого звали Олегом, став запевняти, що вона, навпаки, вродлива, дуже вродлива, по-особливому, тільки ці бовдури, котрі сидять по тих дурних журналах і конкурсах, не здатні оцінити цієї особливої натхненної вроди. Він так і сказав — натхненної вроди. І якщо вона погодиться, то він сам її буде фотографувати, в нього це добре виходить. Це можна зробити і тут, і у нього вдома.

— Справді? — спитала Софійка. — Ти вважаєш, що мені треба ще раз спробувати?

Вони ще потім обнімалися і цілувалися. Я ще не знав, що переді мною починає розігруватися те, що можна назвати земною любовною драмою.

Мати ж Софійки, Ольга, як я зрозумів, була колись одружена, мала чоловіка, та він пішов до іншої. Час від часу в цій квартирі Ольга з’являлася з якимось огрядним червонопиким типом, який мені, відверто кажучи, не подобався. Приходили вони, як правило, розпашілі, наче вічно кудись поспішали. І так само поспішаючи, займалися коханням. Звичайно, земним коханням, хоч я й не був певен, що це заняття можна назвати тим високим почуттям, яким, за ідеєю, повинні були наповнюватися ці дві істоти.

Я дивився, як сплітаються у дивний клубок їхні звільнені від того, що називається одягом, тіла, і щось схоже на людський сором пронизувало мене. По суті, в людей зливається лише те, що є ознаками їхньої статі. У нас, емліонів, відбувається повне проникнення тіла в тіло (якщо наші оболонки, наше єство можна назвати тілом), аж до повного злиття, розчинення одне в одному, так, що утворюється на якийсь час з двох єдине тіло (чи єство). Тільки це і є, по суті, справжнім коханням. Яке це було величезне, всеохопне, ні з чим не зрівнянне блаженство, коли я цілком зливався з Елісмір! Ми повністю розчинялися одне в одному, до останньої клітини, останньої краплини речовини, з якої наші єства були створені. Ця нова істота була водночас і моєю коханою Елісмір, і мною, Кінгсмертом, і кимось третім, який (чи яка) був Кінгсмертом-Елісмір одночасно.

Ольга і Валерій зливалися, чомусь завжди поспішаючи, він сопів і важко дихав, вона іноді стогнала і скрикувала, та після цього майже обов’язково, якось начеб ритуально казала, що треба не баритися вдягатися, бо ось-ось може прийти дочка, а вона не хоче, щоб та їх застала.

— Ти ж зачинила двері, — сказав якось Валерій. — І ключ у дверях...

— Усе одно мені соромно, — відповіла Ольга. — Ми ж не зможемо, щоб не відкрити.

— Ну незрозумілі ви, баби, — стиха засміявся Валерій. — І хочеться, й лоскочеться.

В один з таких моментів їхнього кохання (чи злягання, називайте, як хочете) я раптом почув, як всю квартиру пронизав далекий тужливий звук. Він летів, доносився з якогось начеб позапростору, далекого й потойбічного. Це був голос поклику, туги, розпачу, голос надії, любові, відчаю, розпуки, здавалося, геть усіх почуттів, які тільки можна було уявити.

Я здригнувся, почув, як раптом дивно забринів кришталь. Кришталь, який був моєю теперішньою оболонкою. Бо я знав, що за голос чую. То був голос моєї Елісмір.

Досі я намагався зв’язатися з нею. Я посилав їй імпульси, закодовані й відкриті тексти в інфразвуковому, інтертранзистальному, варіоскопічному, надчутливочастоному та інших вимірах, але жодної відповіді не отримував. Чи то сигнал не доходив, чи то я взагалі тільки уявляв, що посилаю ці сигнали, адже я був всього-на-всього, хоч і гарною, але звичайною земною кришталевою вазою. Я знав, що Елісмір шукає, мусить шукати мене. Правда, не бажав одного — щоб вона, чого доброго, не перетворилася на людину й не впровадилася, як і я, в ту дурну фірму, де могла мене шукати.

І ось я почув її голос. Звук її єства. Я напружився і спробував відповісти. Елісмір питала, де я, чи я ще живий, просила відповісти.

— Що це? — раптом сказала Ольга.

— А що? — захекано спитав її партнер.