Розділ «Ваза Повість»

— Вони не однакові, — сказала Ольга. — Це, бачиш, темніша. І з тріщиною.

— Той віддай її мені, якщо новішу шкода, — знову засміялася Ольжина сестра.

Тріщина занила ще більше. Я подумки звернувся до Ольги, благаючи її не віддавати мене. Та, як виявилося, Ольга й не збиралася цього робити. Сказала, що ця ваза їм по-особливому дорога, що це свого роду Сімейний талісман.

— Талісман? — перепитала сестра. — Це ж чому?

— Довго розповідати, — сказала Ольга. — Та й ти б не зрозуміла.

— Авжеж, я не городська, — образилася сестра. — Куди мені до ваших панських витребеньок.

— Ну-ну, не ображайся, — сказала Ольга. — Твоя пані вихователька на базарі торгує. Сідаймо ліпше до столу.

За столом гості бажали Ользі довгих літ життя й міцного здоров’я. І знову знайти собі чоловіка, та не такого, як той дурень і п’яничка, а справжнього мужика. Ольга подякувала і сказала, що не з її щастям, абикого вона не хоче, був один, та відшила, тому тільки ліжко було потрібне, та Ольга не жаліється, он яка в неї доця гарна є, її в люди виведе, — тоді й зустріне когось, щоби старість дожити.

— Тобі ще до старості, як до неба, — сказала одна з гостей.

— А Софійка й правда хоч схудла, та погарнішала, — зауважила Ольжина сестра.

На підвіконні через деякий час я раптом знову виразно почув голос Елісмір. Він, здавалося, летів крізь зимове надвечірнє місто, в якому вже світилися перші вогні, десь здалеку і в той же час виразно близький, наче Елісмір була зовсім поруч, може, навіть за склом цього вікна.

— Що це? — спитала та гостя, яка заспокоювала Ольгу, що їй ще далеко до старості. — Наче дитина десь плаче?

Ольга сказала, що цей плач тепер чути часто, напевне, внизу в одному з тих одноповерхових будиночків, що потойбіч вулиці, маленька дитина, чи на четвертому поверсі, там теж кілька місяців, як лялечку боцюн приніс.

— Але дивний якийсь плач, — сказав чоловік, що сидів поруч Ольжиної сестри. — Ніби й не дитина. Хоча ні — дитина. Але аж мороз поза шкірою йде. Б’ють вони там її чи що?

«Чому вони чують дитячий плач?» — подумав я.

8

Увечері, коли за вікном геть стемніло, Ольга взялася показати гостям вечірнє місто. Софійка сказала, що в неї щось голова поболює, краще вона приляже. Але лягати вона не стала, а пішла на кухню, мабуть, мити посуд.

Голос Елісмір, між тим, ставав усе розпачливішим, він уже перейшов у болісний крик.

Якоїсь миті мені здалося, що починають тріскатися стіни будинку. Десь за стінами квартири, згори і знизу, почулися злякані крики мешканців.

Я виразно почув, що промовляє Елісмір.