Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

Щось сталося з Ірочкою. Щось сталося. Сталося, твердила я, мов заведена. Може, та ж зірка схопила її. Схопила? Ні, я божевільна. Треба утекти від цього божевілля.

Так я думала, а ноги самі несли до села. Я вже бігла. Летіла, наче оглашенна. Наштовхувалася на дерева, кущі, вони мене били по щоках, обличчю, дряпали руки та ноги. Двічі я падала і підводилася, і бігла далі. Хтось сапав поруч й намагався перегнати мене. Ні, я мушу добігти першою.

Так я вибігла на шосе. Навколо ні душі. Тільки зоряне, роєм мерехтливих комах усипане, небо наді мною. Здалеку випливла з ночі маленька рятівна цятка світла. Та коли машина наблизилася, вона висвітлила посеред шосе самотню, схожу на встромлену в асфальт галузку, фігурку дитини. Дитина дибала невідомо куди й невідомо чого, простягти поперед себе руки. Наче боялася наштовхнутися на невидиму стіну.

Іринка! Іруся! Моя Іруся!

Я дико закричала й кинулася стрімголов до неї. Злетіла з ноги босоніжка, але я не спинилася. А назустріч мені летіла також машина.

Ірочка упала мені на груди, здригалася та обнімала мене. Немов у судомах обіймала. Пульсувало все її маленьке худюще тільце.

— Матусю, ти жива? — шепотіла вона.

— Куди ж ти йшла, Ірочко? — Я тулила її до себе.

— Мені здалося...

Поруч зупинилася та машина. Вийшов якийсь чоловік, лайнувся, але потім підійшов ближче та спитав уже іншим тоном:

— Що сталося? Вам потрібна допомога?

— Це моя дочка, — сказала я.

...Іринка так і не змогла пояснити, чому вона пішла з дому до озера. Тільки сказала, що стало раптом страшно за мене. Звідкись з’явилася думка, що я не повернуся до неї. Лишуся невідомо де, може, навіть біля озера чи в лісі. Саме я, а не ми з батьком. То вона й пішла. Хоча навіть в селі було страшно.

Я гладила її коротко стрижену голівку (вона любить так стригтися), а донька тулилася до мене все тісніше й тісніше. Мовби прагла злитися зі мною.

— То вам не потрібна допомога?

— Ні, — я відповіла не повертаючи голови.

Машина рушила. Я сказала, що треба йти до озера, бо тато хвилюватиметься.

«Хоч би з ним нічого не трапилося», — так я подумала.

...Сьогодні я прокидаюся. За вікном ледве просіюється світанок. Петро спить, відвернувшись до стіни, і уві сні скрегоче зубами.

«Чи він хоч має на ранок собі пива?» — то моя перша сьогоднішня думка.