Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

— Що ти з ним робитимеш? — питаю я свою старшу дочку.

— А що я маю робити?

Наталка найстатніша серед моїх дітей. Об’єктивно кажучи, вона не красуня, навіть не надто вродлива, але ця статність, гарна постава й дивне поєднання на обличчі, у виразі очей дитячості з якоюсь аж наче неземною (ні, не точне слово, пані філологине) погордою в погляді темно-горіхових очей створюють... як би це тепер сказали?.. Шарм, напевне.

Образ, неповторний образ, кажу я собі.

А питала я доньку після чергового візиту Бориса Танасюка, нашого найбагатшого загорянця, митника, в якого єдиного у селі найвищий триповерховий будинок (домище, каже мій Петро) за міцною кам’яною огорожею. Борис — син моєї колеги, вчительки математики, вже пенсіонерки, Ольги Мусіївни. Йому тридцять, вже був одружений, привіз із Білорусі справжню красуню. Два роки тому розлучився, каже, що прогнав, коли побачив (по-новому, його слова) нашу Наталку. Тепер щотижня він їздить до Луцька. І це вже чи не вдесяте приходить до мене. Пісня та ж сама — Наталка все одно буде його, нікуди вона не дінеться. Але краще раніше, я маю вплинути, ви знаєте, як я вас поважаю, Світлано Ігорівно, Наталку я на руках носитиму, захоче мати свою машину, будь ласка, однаково з її спеціальністю в місті ніде діватися, до того ж вона непристосована до життя, як і ви, Світлано Ігорівно, тільки не ображайтеся...

— Я не маю впливу на дочку, — сказала я зрештою стомлено.

Саме так, почувалася дуже стомленою. Може, давалося взнаки вчорашнє — сидіння біля озера, випивка, стрес, який пережила з Іринкою?

— Ви маєте великий вплив. А любов її мені не потрібна. Тобто, потрібна. Але любов буде. Буде любов, Світлано Ігорівно. Якби я не любив, то хіба би розлучався з Веронікою?

— Напевне, ні, — я відповіла автоматично.

Тепер ми стояли на подвір’ї з донькою. Десь за годину по розмові з Борисом.

— Ти зовсім його не кохаєш?

— Про що ви, мамо?

І раптом Наталка сказала, що існує єдиний вихід покінчити з цим безглуздям. Інакше й не назвеш, сказала вона.

— Який? — спитала я. — Вийти заміж за іншого? В тебе хтось є?

— Якщо відверто — є, — сказала дочка. — Але не в цьому річ, мамо. Моє заміжжя такого, як Борис, не зупинить.

— То який же вихід?

— Переспати з ним.

— Що?

Донька тернулася об моє плече. Як колись у дитинстві — то був саме її, Наталчин, жест. Не тулитися, як Іринка, а саме тернутися.

— Моя високоморальна матусю, — сказала Наталка. — Вибачте, що шокую вас. Мушу вам сказати — я вже не дівчинка. Я вже... Гаразд, мамо. Я другий рік живу цивільним шлюбом.