Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

— Що ви там розсілися, ледацюги, — жартома гукнув Петро.

«Хоч би ніхто ще не помітив, — раптом подумала я. — Хоч би не помітив. Але що мали помічати...»

Відповіді не було.

Сьогодні мала розмову з Наталкою — вона приїхала у п’ятницю ввечері на картопляну толоку. Толоку, на якій були, окрім нашої сім’ї (бідний Ігор теж намагався збирати викопану картоплю і навіть носити кошики з бульбами), Петрів брат Андрій з дружиною, свекруха, свекор, сусідка Марина Павлиха, її донька Ліза, моя колега вчителька географії Валерія Гнатівна. Цікаво, чи помітили вони, як Іринка, моє короткочасне зникнення? А якщо помітили, то що подумали? Чи то було щось таке, що здалося мені і моїй молодшій дочці? А якщо так, то чому тільки нам двом? Чи просто нам обом?

До цих питань я поверталася раз по разу і ввечері, коли після роботи ми вечеряли й «остограмлювалися», і вранці в неділю. А ще я гнала від себе потребу розмови з Наталкою. Саме потребу.

Я собі багато чого передумала. Авжеж, у суботу, після напруженого дня роботи та ще випитої чарки, я впала на ліжко, крізь сон, вже сон чи засинання, чула якесь бурмотіння (дорікання) Петра. З тим і провалилася. А посеред ночі прокинулася (годинник показував півчетвертої) і вже не змогла заснути.

Звісно, Наталка! Очі в неї сміються, а в глибині їх сидить пташка суму. А може, й комашка. Ні, краще звірина. Не хом’ячок, звісно, а киця, готова в будь-який момент випустити кігті. Щоб захищатися і когось подряпати. Навіть мене.

«Або жалібно занявчати», — кажу я собі подумки.

І думаю, чи я те нявчання почула. Чому я нічого не знала про доньку? Чому вона нічого мені не розповідала?

Я йшла до розмови з нею і розмови боялася.

Вночі, зрозумівши, що не засну, я тихенько встала. Тіло моє, на диво, зовсім не було важким, не боліло, не нило, як можна було сподіватися після майже цілого дня важкої роботи в полі. Втім, я і помічала дивну особливість мого тіла — дуже швидко відновлюватися після важкої роботи, «воловість», як каже Петро. Він інколи навіть свариться за мою невтомність (сварився раніше, кажу я собі і морщуся), казав, що я себе заганяю.

— Я витривала, ми, дєтдомівці, такі, — відповідала я йому.

Тихенько одяглася, вийшла надвір. Доволі холодно. На небі хмарно. Тільки одна-єдина зірка визирає з-за темної важкої ковдри, що огортає наші Загоряни, а, може, і весь світ.

Я спиняюся. Кажу:

— Зіронько, ми вдвох з тобою, ми самотні.

Шепчу, озираюся, наче серед ночі мене може хтось почути. Довкола осіння тиша. Підбігає Ларибус, треться об ногу, лащиться. Нашого кудлатого дворнягу з домішкою якоїсь благородної крові назвав цією дивною кличкою (швидше, іменем) Ігор. Сам не міг пояснити, що означає це дивне слово, і звідки воно прийшло до нього. Петро кличе його Рексом і пес відгукується на обидві клички. Хоча мені здається іноді, що химерне Ларибус йому більше подобається. Так-от здається.

Я виходжу за ворота і йду кудись. Дивно, що мені хочеться йти. Куди? Я не знаю. На душі щось таке, що... Пригадую раптом слова пісні російською: «Звенит высокая тоска, необъяснимая словами». Але тоски, нудьги нема. Є потреба йти кудись. Хоча б до тієї зірки. Дивна думка.

«Дуже дивна», — думаю.

Втім, навіщо я про це пишу. Мені самій не цікаві мої химери. Не цікаві і не зрозумілі.

Хоч я таки пройшлася нашою і ще одною вулицею. Доки не завалував люто собака, якого на ніч відчепили. Добре, що Ларибус прибіг і ощетинився. Я злякалася, що гарчання псів розбудить якщо не всеньке село, то наш куток напевне.