Розділ «Галина Пагутяк МАҐНАТ»

Я знов наче кудись провалився, а коли прокинувся, то за вікном було вже зовсім темно. Павлусь хлипав коло мене.

— Ти чого? — спитав я.

— Я думав, що ви вмрете, коли впали у костелі.

— Ти що, там був?

— А я ще перед тим, як ви зайшли до костелу, сховався там, аби все бачити.

— То я прикидався, Павлусю, не насправжки. Такий звичай.

А про себе подумав, що так близько до смерті, як нині, не був ніколи.

— Принеси мені, синку, каші якоїсь та узвару.

— Може, риби, вашмосць?

— Можна й риби. І для себе візьми, пообідаємо разом. Хай мій син і Михайло йдуть поминати, а ми собі удвох посидимо, бо скоро вже не будемо бачитись.

Тут повернулись Михайло з Володимирком, розтерли мене горілкою, і я їх відіслав, хоч вони й пручались. Вже коли я лишився сам, то спало мені на думку, що і з сином я теж, мабуть, вже не побачусь, але чогось не дуже се мені болить. І ось чому. Бо син мій, як і дружина моя небіжка, завше будуть зі мною, не забуду їх ніколи. Де б не був я, згадаю — і оживуть вони перед моїми очима. А бесідувати нам нема про що — наговорились вже. Знаю, що вони мені сказали б і що я скажу їм. Знову неправду, бо правда не щадить, правда немилосердна, світ перевертає, руйнує. І краю свого, де родився і виріс, теж, певно, не побачу. Ні тієї землі, що мав, а тепер більш не маю. Бо не мати вона нам, а мачуха. Тіло сушить, силу забирає. А ще треба кров свою за неї проливати. Не належить вона нам. Та й нема у Божих заповідях нічого про землю. (АК: Пан Северин жив у часи великих битв за землю. Шляхта була найбільшим землевласником і витрачала дуже багато енергії на збереження володінь, а не їх утримання в квітучому стані. Знали, що завтра хтось може забрати землю, спалити ниви, тому намагалися якнайшвидше отримати прибуток. І годі було все це змінити. А такі небагаті шляхтичі, як пан Северин, втративши все, вдавались у подібні смутні розмисли й шукали опори в інших цінностях, хто в яких.)

Через три дні син мій від’їжджав. Цілував мені руки, плакав. Не був він злою дитиною, зовсім ні. А проте якби лишився зі мною, був би доброю дитиною. Поїхали б ми до Кракова, знайшли йому чи мені службу добру, забрав би потім жінку до себе, все ж таки ліпше, ніж бути під рукою тестя. Прикро мені було дивитись на його марний вид. Тесть здоровий, як бугай, а Володимирко вдався у матір: та всім годила, за всіх дбала. Слуг тоді всіх порятувала, відпустила, а сама до останнього… Недалеко втекла.

Не захотів він, що ж тут вдієш, силою не заберу. Правда, гроші взяв, я так і не сказав, що то не ті гроші. Лишив я собі дещицю — 100 злотих. Віддав йому чоботи, ті, що на мені були на похороні, собі лишив гірші.

З Михайлом було просто. Обдарував я його, а він знав, як йому по житті йти, не пропаде. А Павлуся хотів узяти з собою, але маршалок добромильський, почувши, що той вміє читати й писати, перехопив. Дав хлопця до канцелярії. Теж незле.

Мене забрав до себе маршалок боневицький, відвіз у маєток коло Любліна, щоб я там порядкував, поки він не залагодить всі справи у Боневичах. Обіцяв, як усе скінчиться, повезти мене до Кракова, там у нього небіж вчиться в університеті.

Пані Гербуртова з дітьми хутко поїхала до Мостиськ, разом з паном Максиміліаном Пшерембським, бо не чулася в Добромилі безпечно. (АК: Пшерембський захищав інтереси Єлизавети Гербурт, як лев, хоч не був її родичем. Через рік він одружився з нею, а ще через рік вона померла. Похована в Добромильському монастирі.) Я лишив собі ту хустину, що підібрав тоді за нею. Досі не знаю, зронила вона її зумисне чи ненавмисне.

…Рано-вранці ми мали від’їжджати. Скринька була спакована, з усіма я попрощався, хто вартував того, звісно. Лишилося попрощатись з ясновельможним. Мусив мене врешті відпустити, як-не-як я прожив ще чотири місяці за нього, носив його одежу, навіть перстень. Їв за нього і пив, молився… Ніхто не повірить, але так воно й було. Коли ти стаєш тінню, то часом можеш собі більше дозволити, ніж її господар.

Хтозна, може, я колись розповім про се панові Томашу, коли ми обгородимо свій маленький світ стіною, щоб дожити спокійно віку, а його вже небагато лишилося.

…Гербурт покликав мене через заслони, що тихо коливались від вітру, відгороджуючи сей світ від того. Я відгортав тугі білі полотна, і вони рвалися з тріском, падали на мене, і я мусив звільнюватись від них, як дитя, що намагається позбутись пелюшок.

І що ж — він був не сам. Мав товариство і сидів за круглим столом, п’ючи вино з золотої чаші. Виглядав помолоділим і веселим. Гербурт махнув мені рукою, щоб я підійшов ближче. Однак не для того, щоб я приєднався до застілля. Я й не сподівався на таке. Не про мою честь. Та й вбрані були застільники у білі одежі, які б я зроду не нап’яв, хітони називаються. Жодного з бесідників я не знав, а однак мені здавалось, що десь я їх стрічав. Гербурт щось сказав їм, і вони почали усміхатися й пити до мене. Звідкись у моїй руці опинилась чаша, срібна, і з водою. Але й то була для мене честь.