Розділ «Галина Пагутяк МАҐНАТ»

Кармеліта вибрав слова з 22 Псалму: «Покладався на Господа він — хай же рятує його!». Мені аж морозом сипнуло від його глибокого сильного голосу, куди там отцю Зеновію. Він дивився просто на мене, не на труну, що лежала на марах, всередині якої ховалося тіло справжнього Гербурта, що його, певно, ніхто вже не впізнав би. То до кого ж він мав звертатися, як не до тіні ясновельможного? І я чувся, ніби до мене промовляє не простий чернець, а хтось незмірно вищий, пророк Ілія. Бо кожне його слово я приймав на свій карб, а котре не пасувало, посилав до того, хто лежав у бронзовій труні з заклепаним віком. Се — моє, а се — його, а се — нам обом. Звідки міг знати сей кругловидий молодий чернець, як страшно зазирати бодай на день наперед, коли ти відділився від звичного світу і не знаєш, куди тобі йти, бо доріг багато, і ти не знаєш, котра з них твоя? На роздоріжжі кожен тебе тягне з собою, і ти врешті йдеш з кимось, хто обіцяє не полишати тебе, дбати про тебе, а потім лишає тебе самого в пустелі.

Чернець вже дійшов до того часу, коли ясновельможний Гербурт опинився у в’язниці, і я помітив, що він дивиться на труну, й крадькома зітхнув.

— Ось він сидить у сирій темниці й мережить словами папір, пише листи приятелям по зброї, родині, відчуває, як дух його занепадає, зневірюється. Завтра може голова його скотитися з плахи, завтра може зійти на нього ласка короля, як се витримати? Чого чекати? Смерті чи життя?

Чернець обернувся до принишклого панства, і голос його забринів, як розгнівана бджола:

— Багато хто говорив тоді: він пропащий, він все життя собі занапастив, треба триматися від нього якнайдалі. Такому ліпше накласти на себе руки, бо життя його вже скінчилось. Тепер він, як Йов на попелищі, як Йона в череві кита — у своїй безвиході. Дивіться, він колись був богатирем, Геркулесом, що міг потримати небо на своїх плечах, а тепер нидіє між мурів, і ніч довга і темна видається йому вічною. Надіявся на себе, надіявся на приятелів, з якими зложив обітницю вірності, де вони тепер?

А відтак хоч і не кликав він Господа, бо не смів, зневажаючи свою слабість, але Господь знає, коли прийти, бо сяє йому в темряві діамант цноти, що не дасть заблукати. Приходить він не як грім, що землю стрясає, не як вихор, котрий перевертає землю, а ніби тихий легіт. Той, хто стрінеться з ним, вже нічого не буде боятися, стане іншою людиною. І не впізнають його, як не впізнають ангела, стрінувшись з Ним на дорозі, доки не гляне Він в очі душі.

Став Ян Щасний придивлятися, як живуть люди в його володіннях, чого потребують найбільше, і давав те. Мала нивка, але і тій треба вміти догодити, бо з малих нивок складеться велика. Дбаючи про тіло люду добромильського, не забував він і про те, щоб душа його розвивалась. Задля цього почав друкувати книги, не жаліючи коштів, будував доми Божі. Мудрість, як дерево, довго росте, і не завше той, хто його плекає, встигне скуштувати плодів…

Складно він говорив, дуже складно. Добре, що сказав про друкарню, бо могли бути тут і ті нелюди, що називали ясновельможного чорнокнижником і бунтівником. Голос кармеліти ставав то тихішим, то гуркотів, як грім, а я думав, що якби списати сю проповідь на папір, то мав би я до кінця віку розраду. Але чи сподобалась панам, не знаю, бо їм наскучило сидіти і вони перемовлялись між собою. Тільки Гербуртова з сином сиділи штивно, берегли сили після ночі чування, коли ясновельможний ще лишався в своєму домі.

Потім труну окропили святою водою і почалась служба за упокій. Я знав, що у всіх церквах і костелах довкола теж правилось, і всі, хто чув жалобний подзвін, молилися за спокій Гербуртової душі. Служба була недовгою, але я, здається, навіть встиг задрімати чи впав у сердечну млість від задухи, коли почувся шум надворі і всі голови повернулись до дверей.

Двері розчахнулись, і звідти линуло світло. Вчора я бачив там чорну постать, що була не духом, а купцем з дивним ім’ям — Слуга з Добромиля. Здавалось, я побачу його знову, і він витягне мене за руку з місця, що пахне смертю, бо він сильніший за смерть і може з нею поборотись не словом, а ділом. Однак я знав, що не мені давав він присягу вірності, і ясновельможному Гербурту також не давав. І смуток, що я побачив у його очах, дещо сказав мені про те, якою обтяжливою може стати вірність, коли вона триває безкінечно. І се врешті змирило мене з тим, що сталося і що може статись. Ніщо так не наближає нас до смерті, як втома від життя.

До костелу в’їхав лицар на коні, у повних обладунках, з опущеним забралом, зі списом у руці й спинився перед престолом. Усі вголос почали читати патерностер, а коли закінчили, вершник зламав спис над труною і впав зі страшним гуком на підлогу. І я впав так само, нахилившись уперед, як мені веліли. Кінь схарапудився і якби бодай на стопу ближче, то його копито увірвало б моє життя насправді. А лицар мусив добре потовктися, бо падав з коня, і когось ще зачепив із панства, бо в костелі було дуже тісно. Коня вивели, лицаря підняли й поклали на лаву, а я встав сам і знову сів у крісло, котре впізнав: то було крісло з Боневич, саме у ньому сидів ясновельможний того сумного вечора.

Я сидів, чекаючи поки всі вийдуть. Дивився, як труну опускають в склеп, під підлогою костелу, що тим часом порожнів, наповнюючись свіжим повітрям знадвору.

Все скінчилось: для ясновельможного Гербурта і для його тіні. Я відчував полегкість і навіть радість від незнаного досі почуття свободи. Такого я не відчував, коли вирушав у далеку дорогу, яка урвалась в Добромилі. Цієї хвилі мені було байдуже, що буде завтра чи позавтра: ніщо мене не лякало.

Вийшов я, коли майже всі порозходились й під підлогою все ще гримали, вмощуючи труну, де та мала простояти до Страшного суду. (АК: А простояла всього тридцять років. Під час великої повені 1649 року дерев’яний костел змила ріка. Якби Яна Щасного поховали там, де інших Гербуртів, — у Фельштині, його останки зберігались би досі. Однак він сам не хотів лежати з іншими Гербуртами, волів лишитись у Добромилі, для добробуту якого зробив дуже багато.) Подумав, що мого сина, мабуть, віднесло людською хвилею на поминальний обід і доведеться самому йти в коштовній шубі до замку. Але син мій стояв коло костелу. І з ним були Михайло та Павлусь. Син з Михайлом взяли мене попід руки, бо я враз знесилів, аж в очах зароїлись чорні мухи.

— Але ж ви, тату, бліді як мрець! — втішив мене син. — Зараз прийдемо і ляжете собі.

Я не мав сили навіть говорити, а не те, що йти. У голові щось гупало, чи то, може, дзвонили, бо наша служба довша, ніж латинська.

— Хотів би я знати, — бубонів син, — скільки така шуба вартує. Певно, пару тисяч злотих. Ану, хлопче, підбери поли, бо за гілля зачіпається. Тату, потерпіть, вже все скінчилося, тату!

Мені було соромно, що двоє молодиків тягнуть мене, як мішок з попелом, а я сяк-так перебираю ногами. Аж коли завели мене до покою, зняли шубу й шапку, розмотали пояс і дали напитися води, я почав приходити до тями.

— Добре було б розтерти скроні горілкою чи навіть кров пустити, — мовив Михайло, вкладаючи мене в ліжко. — Певно, в костелі було душно, де ж там, скільки людей набилося!

— Не треба, мені вже ліпше. Візьміть шубу, шапку і пояс, віднесіть до покоїв маршалка, хай слуги положать у скриню, бо се мені не належить. А перстень я сам віддам.