Розділ «Галина Пагутяк МАҐНАТ»

А що він міг відповісти? Світу не бачив. Мав праву ногу коротшу за ліву від роду, то до війська не мусив йти. А до науки не мав кебети, лінувався. Для жони то щастя — не згине її муж на чужині, а господарювати вчився у свого тестя. У того двоє синів не вернулись з московського походу, то взяв собі приймака до доньки, відрізав геть від рідного вітця. Пожив я трохи в них, ох і прикрий мій сват! Через те мучило мене почуття провини, бо чужі сини горнулися до мене, а свій дивився, ніби я йому ворог.

— У сю пору, — мовив я, — дороги — хай Бог милує, але як вночі підмерзне, напевно, нічого. А як твоя жінка, чи здорова?

— Здорова, тату.

— А тесть, тестьова?

— Усі здорові. Спершу ми думали, що ви вже у Кракові, а потім дізнались, що не доїхали.

— Як же ти зважився поїхати?

— Ет! — син похнюпився.

— Кажи вже!

— Не знав навіть, чи ви ще в Добромилі, але трапилася оказія. Я трохи зі страху, правда, не вмер, такого наслухався в обозі…

— Ну?

— Що пана Гербурта струїли католики за те, що не хотів, аби була унія. Я боявся аж за вас, тату.

— Що ще казали?

— Знаю, що то неправда, але казали, ніби ви, ви…

— Та кажи вже швидше! — гримнув я.

Володимирко нахилився і прошептав:

— Казали, ніби ви, мабуть, оженитеся з Гербуртовою вдовою. Як побачила вона, що ви так схожі на її покійного мужа, то прикипіла до вас серцем.

— Чого ж ти думаєш, що то неправда? А якби була правда?

Я ледве стримував сміх. Син почервонів.

— Ви так пишно вбрані, тату, як князь. А в мене чобіт дірявий, мокро. Але то нічого! Я тішуся, що вас знайшов живого та здорового.

— То ти приїхав, коли довідався, що я женюся з Гербуртовою?