Розділ «Галина Пагутяк МАҐНАТ»

Він замотав головою:

— Ні, се в обозі говорили! Мене тесть послав. Біда в нас, тату! Вимерзло у нас те, що посіяли. Треба заново сіяти, а де те зерно взяти? Думали борги віддати, але самі знаєте, другий рік неврожай. А тут тестя взяли за горло, треба Корчівку продавати.

— Скільки треба?

— Сімсот злотих. Ви ж мали, тату, гроші з собою, мусило щось зостатись. Бо ми пропадемо. І ще дитя має вродитись. Се ж і моя частка, не хіба ваша… Тесть мене послав, аби я забрав, бо всяке може з вами статись серед ляхів на чужині.

Я сидів, ніби мені цвях увігнали в саме серце. Прикро бачити, як руйнується той світ, що досі був моїм. Як йому сказати, що ті гроші, які я виручив за село, вкрадено, а обіцяні злоті треба ще, аби віддали. А я куди тоді? Зрештою, як дірок багато, то латають спершу ту, що найбільша.

— Щось не так, тату?

— Скоро похорон, я мушу його відбути, а тоді ми сядемо з тобою й поміркуємо, як вас порятувати.

Та за один перстень, що я ношу на пальці, замотавши шматиною, аби хтось не зурочив, можна купити два такі села, як наша Корчівка, котру я записав на сина. Якби я міг себе продати, то продав би, але хто мене купить? Пропав мій хлопець. Тесть сам винен, бо чужого лісу відхопив шмат, відсудили в нього. Але я все зроблю, аби дали мені спокій, а сам віддам свою судьбу вітру, нехай несе, куди хоче. Спершу страшно було, спати не міг, коли зі мною ота пригода трапилась і опинився між чужих людей, але нема такого, щоб один світ згинув, а іншого не було.

— Добре, тату, як скажете.

— Йди, сину, до зали, до молодих. Поїси там, бо в мене тут лиш хліб та узвар. І попроси когось з двірських слуг, тих, що при покоях, хай сінник принесуть та постіль для тебе.

Серед ночі почув, як прийшов син, довго вмощувався на сіннику, стягав чоботи. Хотів озватися до нього, але відчув слабкість, що вже не раз мене опадала. Серце нерівно билося, щось наче душило. Певно, додушить мене колись. А що? Я не чіпляюсь за життя, довгим воно здається, коли нічого від долі не чекаєш. З таким серцем не те, що на гору, на пагорбок не варто лізти. Був би я молодий… Та був я вже молодим, був. Життя — не книжка, не перепишеш. Що з того, що син молодий, коли зав’язав собі світ і танцює під дудку тестя, а про рідного батька думає, як би скористати з нього. Перше не був таким. Піддався на лихі мислі. Трапились би добрі, то на добрі піддався. Треба було віддати в монастир, але про се й мови не було, бо одинак, рід вигасне. Рано чи пізно вигас би. Он рід Гербуртів на волосині тримається, а був такий великий і славний. (АК: Тією волосиною і був Ян Лев, який не одружився і помер в молодому віці. Про нього є лиш кілька згадок: 1) що пробував зайнятись друкарством, але не вийшло; 2) коли мав 20 років, то брав участь у війні домовій з сусідами; 3) що нібито прийняв постриг і похований у Добромильському монастирі. Щодо постригу, то це, мабуть, легенда. Ян Лев намагався продовжити справу батька, але не міг собі дати раду зі зруйнованим маєтком. Тінь репресованого батька лягла на все його коротке життя.) Що вже казати про рід непомітний, такий, як мій, що не пнеться догори, все собі ходить низом. Але цноту мусить мати, жити за Божими заповідями. Се тяжка річ, бо сей світ зблудив зі своєї дороги, чорне називає білим, а біле чорним, з добра насміхається, а зло милує. Тепер за життя можна не жити, бо як нема страху перед переступом та гріхом, то ти, вважай, мрець.

Отакі думки прийшли мені до голови. Якби зараз їх списав, ото вранці було би чому дивуватись. Таки правда, що вечір серце живить, а ранок — розум.

…Я прокинувся, коли вже розвиднилось. Боявся поворушитись, щоб не збудити сина. Отакі діти — поранять словами, а потім сплять невинним сном. Та мені більше боліло серце за його недолю. Не з добра пристав він до чужого роду. І я трохи винний у тому, бо махнув на нього рукою: як кривенький і до науки не має охоти, то нехай живе у батька-матері під боком. Але навіть так не вийшло — подалася дитина у прийми. Мене й не питали, бо я був у поході. Може, й добре, що не був мій Володимирко коло матері, бо могли б обоє згинути.

Завтра — похорон. Ся думка враз витіснила всі інші. Я заходився вставати. Щоб не застали мене в ліжку, бо сьогодні, певно, знадоблюсь. Післязавтра я вже не буду потрібний нікому. Якщо віддам гроші синові, то і йому стану не потрібен. І не вживуся я зі сватом: грубий се чоловік і несправедливий. Не раз бачачи, як я по обіді щось божественне читаю, стиха промовляв, так, аби я чув: «Треба діло робити, а не молитися!». Мав я надію купити маєтність та й доживати віку. Може, й син би перебрався до мене. А тепер такого жебрака навіть у монастир не візьмуть.

Я вмився, помолився і тихо вийшов. Син так і не прокинувся, хіба перевернувся на другий бік.

Якби хтось не знав, що діється, то подумав би, що в замку готуються до весілля, а не до похорону, прости мене, Боже. Скільки грошей на се піде, вкоротивши статки удови та сиріт. Немило мені було на те все дивитись, хоча й розумів, що Гербуртів обмовлять, як буде гірше, ніж в інших маґнатів. Я пішов до покою маршалка добромильського, але застав там боневицького, пана Томаша. Він приїхав учора й заступав зараз добромильського, який поїхав у Високий замок. Се мене втішило, бо той трактував мене згорда і був нарваним чоловіком.

— Я вже хотів послати за паном, — мовив пан Томаш. — Треба розказати, як все має бути завтра. Одіж для пана тут. Завтра зранку поможуть вам вбратися, і цирулик буде. Але ж пан виглядає хорим! То нічого, пана припудрять.

Ми вийшли, і він показав мені всю дорогу: звідки виходити й коли, за ким ступати, а далі махнув рукою, вказуючи, куди йти до костелу. Я лиш кивав, намагаючись запам’ятати, бо хотів, аби все було згідно зі звичаєм. Се не забрало багато часу. Наостанок маршалок сказав:

— Я чув, що до пана син приїхав. Певно, будете разом вертатись?

Я похитав головою.