Розділ «Кава по-диявольськи»

— Ну, я ваших танців не знаю. Але він у мене цілий день у спортзалі просидів, все розпитував про фізика. Що та як, а головне — чи були у нього вороги.

— А до речі, стосовно ворогів. Були?

— Як ви думаєте? Після тої перевірки у нього в школі тільки двоє друзів і залишилось: я та тьотя Франя, вахтер наш, колишня партизанка.

Я пообіцяв добродушному вчителю, що про все дізнаюсь і обов’язково йому розповім, а сам залишився у стані дуже глибоких роздумів. Бо всі автокатастрофи спочатку брала на себе автоінспекція. Якщо при розслідуванні спливав кримінал, підключали райвідділи. Але для того, щоб задіяти людей з міської Управи, та ще й із карного розшуку, потрібна була неабияка причина. І я би про неї знав. Тим більше, що аварія з колишнім фізиком трапилася порівняно недавно. Ніяких неприємностей особисто у мене за цей час не було, від роботи мене не відсторонювали, тому я мусив би щось та почути. Проте не почув. Висновок: покійний колега заліз не в свою парафію і вирішив влаштувати у державному карному розшуку ще й свій маленький приватний. Випадкові співпадіння виключалися, бо в усій нашій великій Управі був лише один рудий інспектор, нині покійний.

Я запам’ятав розмову з фізруком і знову поринув у розшуки підозрілого спортивного малокаліберного пістолета. Півдня ходив та їздив, півдня відбирав пояснення та знімав копії з документів, увечері підбивав підсумки, вранці доповідав Старому, і все починалося спочатку.

Якогось дня Старий замість звичного: «Іди працюй, я доповім» вимовив:

— Сідай і слухай.

А послухати було що.

— Сирота, ти пам’ятаєш, до кого все на сьомий день доходить?

— До жирафи, товаришу підполковник.

— А на чотирнадцятий?

— Боюсь помилитись, але хіба що тільки до нашого замполіта.

— Вгадав! Оце заходжу я вчора до Генерала з рапортом, а це ляпало там уже сидить. І такий надутий, аж шви на спині порозходилися. А наш начальник каже мені: оце, товаришу підполковник, партія знову прийшла нам на допомогу. Товариш замполіт свою версію пропонують. Я їм: до нашого берега що тільки не приб’ється — як не версія, то ще щось. А цей гиндик почервонів і бовкнув, що я, мовляв, не розумію політичного підтексту злочину.

— Вибачайте, товаришу підполковник, що я вас перебив, але, здається, здогадався, в чому справа. Дозвольте?

— Ну, вгадуй.

— По цьому узвозу, крім звичайного транспорту двічі на день, вранці і ввечері одна відома всім машина катається. На Орджонікідзе і звідти. Причому, у весняно-осінній період. Бо взимку цей товариш живе на Десятинній.

— Вгадав, Олексо, вгадав. Уявляєш, що було далі, чи мені розказати?

— Не позбавлю вас задоволення.

— Я цю маячню вислухав і спокійно кажу: версія відпадає, бо собачника вбили з «мєлкашки». А по тій машині, на яку ви натякаєте, треба лупити з гармати. А ляпало мені: нічого не відпадає, злочинець міг там рекогносцировку робити. І нахапався ж словечок, він хоч сам коли-небудь бачив, що це таке?

— Звідки, товаришу підполковник? Просто у нього часу вільного багато, от він і читає книжечки про майора Проніна та про розвідника Кузнєцова. А сам, між іншим, в останній доповіді авангард з ар’єргардом переплутав. І вийшла повна крамола, що наша партія не попереду йде, а пасе задніх.