— А буває так, що на перший погляд аварія, а насправді самогубство?
— Це ви старе кіно «Секретна місія» пригадали? Ну, ми малими ще були, бо його десь після війни показували. Але то кіно, а в житті все навпаки. Може, в Америці таке трапляється, бо там машини дешеві, а у нас — сам повіситься, а тачку цілою залишить. А потім — ненадійний спосіб, щоб ви знали. Раптом не розіб’єшся, а тільки хребта зламаєш? І що? Лежатимеш сто років горілиць, у стелю впірившись.
Я подякував хлопцям і ми повернулися до кімнати. Погомоніли ще трохи і розпрощалися.
А наступного ранку відловив мене у коридорі Старий. На лобі моєму, чи що, написано, але як тільки задумаю нову каверзу, він одразу вираховує і вчиняє партизанський допит.
— Кажи, що вже придумав?
— Нічого такого. Все в рамках розробки слідчої справи.
— Знаю я твої рамки розробки. Після них або ліві трупи з-під землі виринають, або «конторські» прибігають, усі в милі. А то й по «сотці» тривогу б’ють: що там собі ваш Сирота дозволяє?
— Товаришу підполковник, де Крим, де Рим, а де попова груша. Де я, а де ті «конторські» чи котрі на «сотці»! Скажете таке…
— Як треба, то й не таке скажу. Я за себе не боюсь, однією доганою більше, однією менше — переживу. Я про тебе турбуюсь.
— Та я ж не маленький.
— От в тому-то й біда, що не маленький. Маленьких часом жаліють. А дорослим виписують по повній програмі. Що у тебе з пістолетом?
— Доведеться знову сьогодні побігати, по другому колу.
— Чого по другому? Ми й так з графіку вибиваємося. Не сьогодні-завтра прокуратура наїде за зрив строків попереднього розслідування. А там замполіт свою баночку на дьоготь притягне.
— Та розумієте — одне мурло з ДТСААФу мало мені ще на тому тижні список дати, хто у них в районі пістолети брав. А сам замість цього у відпустку дременув і ключа від сейфу випадково потяг.
— Ключа від сейфу, кажеш, потяг? А може це ти, Сирота, знову кота за хвіст тягнеш? Я поки що не розумію, чому саме. Але як тільки зрозумію — заробиш! Щоб потім не скаржився. Чеши!..
Оскільки Старий не сказав, куди саме я маю чесати, то я почувався морально виправданим за те, що намірявся зараз зробити. Поясню конкретно. У нас, звичайно, не Америка, а я не приватний детектив, а державний службовець. І згідно з законом та інструкціями брехати радянським людям я не маю права. Ну, хіба що задля інтересів слідства. І наш народ це розуміє. А що робити, коли слідство вже закрите? Збрехати, що це не так. Задля користі справи.
Хоча, хоча, хоча… Може статися, що і пошлють, і прізвище з посвідчення перепишуть, і начальству подзвонять, аби переконатися, що ти справді брешеш. Люди — вони різні бувають.
Кажуть, якби знав, де впадеш… Знав би я, що мене тягне на неприємності, було б мені легше на них наражатися. Ні, уникати їх я б не став, бо не той характер.
Зі списку нетипових катастроф я без особливих хитрощів вибрав ті, що йшли першими. Після чого пішов розказувати людям міліцейську казочку про білого бичка:
— Здрастуйте. Я з міліції. Ось моє посвідчення, — тут головне махнути ним так, щоб не встигли прочитати прізвище. — Вибачайте, що ятрю старі рани, але така у нас робота. Я стосовно катастрофи, у якій загинув ваш син. Справа в тому, що розкрилися нові обставини. Цілком можливо, що у загибелі винен автозавод. Не буду пояснювати вам усіх технічних подробиць…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Непосидючі покійнички» автора Лапікура В.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Кава по-диявольськи“ на сторінці 12. Приємного читання.